Мексиканська готика

— Ні, ти кажеш правду. Це я винен. Не слід було Каталіні закохуватися в мене. — Він сидів рівно, незрушно дивлячись на неї, його руки спочивали на підлокітниках. — Прошу, присядь.

Поступатися вона не була готова, тому знову відмовилась. Замість того зайшла за крісло і сперлася на його спинку. В голові майнула думка, що, коли стоятиме, їй буде легше втекти з кімнати. Щоправда, чому так подумала, вона не зовсім розуміла. Чомусь її не полишала думка, що треба бути готовою будь-якої миті зірватися з місця і мчати, як антилопа. Їй зовсім не хотілося перебувати з ним сам на сам у його кімнаті.

Бо це була його територія. Його вотчина.

Схоже, Каталіна ніколи й не бувала тут, а коли й заходила, то ненадовго. Від неї тут не було ані сліду. Меблі, величезний портрет батька, дерев’яна ширма, побиті грибком древні шпалери — усе це належало Вірджилу Дойлу. Його смак, його речі. І навіть сам він був частиною цього приміщення: біляве волосся вигідно виділялося на темній обшивці крісла, а коли б додати червоного оксамиту навколо, обличчя виглядало б як виліплене з гіпсу.

— У твоєї кузини бурхлива уява, — промовив Вірджил. — Гадаю, в мені вона побачила трагічну, романтичну натуру — хлопчика, котрий у ранньому віці втратив матір у безглуздій трагедії, а пізніше, під час революції, — ще й надію на щасливу долю, і зростав із хворим батьком у занедбаному домі серед гір.

Так. Саме це її, скоріш за все, і спокусило. Спершу. Він мав пристрасність, що промовляла до Каталіни, а у цьому домі, закутаному в тумани ззовні й сповненому блиску срібних канделябрів зсередини, певно, він сяяв напрочуд яскраво. Але скільки це тривало, коли вивітрився початковий захват?

Мовби вгадавши її думки, Вірджил усміхнувся:

— Напевне, вона уявляла собі цей дім дуже романтичним місцем серед глушини, яке можна зробити веселішим, додавши лиш кілька штрихів. Звісна річ, батько не дозволив би змінити й одненьку портьєру. Всі ми існуємо тут задля його втіхи.

Легенько постукуючи пальцем по підлокітнику, він повернув голову до портрета Говарда Дойла.

— А ти хотів би змінити тут бодай одну портьєру?

— Я змінив би багато чого тут. Батько не виходив звідси уже кількадесят років. Для нього це — ідеальний світ, який не потребує змін. Та я бачив майбутнє і розумію наші обмеження.

— Якщо справа у тому, якщо зміни можливі…

— Зміни можливі, — погодився Вірджил, — але не настільки грандіозні, щоб я став кимось іншим. Суть речей не міняється, і в цьому вся біда. Річ у тім, що, на мою думку, Каталіні потрібен хтось інший, не такий, як я — складений із плоті, кісток і недоліків. Вона стала нещасна одразу, як переступила цей поріг. Ось у чому моя вина. Я не виправдав її сподівань. Того, що вона побачила в мені, насправді не існує.

Одразу. Чому ж тоді Каталіна не повернулася додому? Та навіть не додумавши питання до кінця, Ноемі вже знала відповідь. Родина. Такий крок обурив би всіх, і сторінки світської хроніки сповнилися б щонайдошкульніших шпильок. Те, чого так боїться її батько.

— А що в ній побачив ти?

Батько запевняв її, що це гроші. Вона, хоч і розуміла, що Вірджил цього нізащо не визнає, була певна, що правильно прочитала між рядками й наблизилась до правди — хай і вправно замаскованої.

— Мій батько тяжко хворий, він вмирає. Перед відходом він би хотів побачити мене одруженим, знати, що в мене будуть дружина і діти — що рід не обірветься. Він просив цього від мене не вперше, і не вперше я скорився його волі: у мене вже був один шлюб.

— Цього я не знала, — відповіла Ноемі. Таке зізнання здивувало її. — І що сталося?

— Вона мала все, чим, на батьків погляд, мусить володіти ідеальна дружина. От тільки він забув спитати моєї думки, — зі сміхом додав Вірджил. — Вона була Артуровою донькою. Ще відколи ми були дітьми, батько вирішив, що ми мусимо одружитися. «Одного дня ви одружитесь», — повторювали нам, але це не допомогло. Навпаки, справило протилежний ефект. Коли мені виповнилося двадцять три, нас заручили. Вона не любила мене, а я вважав її занудою. Та попри те, гадаю, у нас могло б щось вийти, якби не викидні. Їх було чотири. Вони відібрали в неї всі сили, і вона пішла від мене.

— Ви розлучилися?

Він кивнув.

— Так, а згодом я збагнув, що батько хоче, щоб я одружився вдруге. На це пішло кілька поїздок до Ґвадалахари і Мехіко. Там я знайомився з жінками — цікавими, гарними, такими, які б напевне припали батькові до смаку. Але мою увагу прикувала до себе саме Каталіна. Вона була дуже мила. Це риса, якої мені тут страшенно бракує. Каталіна сподобалася мені своєю м’якістю, романтичністю. Вона жадала казки, і я був готовий подарувати її їй. А тоді, звісно, усе пішло шкереберть. І я говорю не лише про її хворобу, а й про самотність і напади меланхолії. Я ж бо думав, вона з часом зрозуміє, як воно, жити зі мною, а я — як жити з нею. Але я помилився. Такі от справи.