Мексиканська готика

Р. Одна-єдина літера замість підпису. Рут. Невже це сторінка з її щоденника? Навряд чи Каталіна підробляла б такі речі, хай навіть запис і нагадував дивний лист, написаний нею. Звідки Каталіна взяла цей аркуш? Будинок старий і великий. Уявила собі, як кузина крадеться темним коридором, підважує дошку на підлозі й виймає зі сховку папірець.

Не відриваючи очей від тексту, Ноемі прикусила губу. Такі моторошні речі, як описані там, кого завгодно змусять вірити у привидів і прокляття. Звісно, Ноемі ніколи не вірила у надприродні речі й називала їх вигадками. Вона читала «Золоту гілку» і добре запам’ятала розділ про вигнання злих духів; траплявся їй у руки й журнал, у якому ішлося про зв’язок між вірою в привидів та епідемією на Тонзі, а лист про зустріч з безголовим духом, адресований редактору журналу «Фольклор», неабияк насмішив її. Ноемі ніколи не вірила у потойбічне.

«Це — доказ», — написала Каталіна. Але доказ чого? Ноемі поклала листа на стіл, розрівняла і перечитала ще раз.

«Склади всі факти докупи, дурненька», — подумала про себе, пожовуючи ніготь. Але які вони, ті факти? Каталіна говорила про присутність чогось у цьому домі, про голоси. Рут також згадує голоси. Ноемі ніяких голосів не чула, зате її мучили кошмари й вона ходила уві сні — чого не робила вже багато років.

Можна припустити, що це просто фантазії трьох дурненьких, неврівноважених жінок, яким у колишні часи діагностували б істерію. Але ж Ноемі — не істеричка.

Якщо жодна з них не істеричка, отже, усі вони контактували з чимось у цьому домі. Та чи надприродне воно? Невже це справді родове прокляття, привиди? Чи є цьому якесь раціональне пояснення? Чи не бачить вона часом зв’язків там, де їх нема? Люди завжди шукають зв’язок, тому не виключено, що вона об’єднує в єдине ціле три зовсім різні історії.

Треба обговорити це з кимось, інакше вона стопче собі всі підошви, намотуючи кола кімнатою. Поклала аркушик до кишені кофти, узяла лампу і пішла шукати Френсіса. Останні кілька днів хлопець уникав її — певне, Флоренс і йому прочитала лекцію про виконання обов’язків, — але навряд чи він затрясне двері в Ноемі перед носом, коли вона зайде до нього. Тим паче, що цього разу вона йде не просити ні про які послуги, а просто поговорити. В таких роздумах і знайшла його.

Він відчинив двері й не встиг привітатися, як вона заговорила:

— Можна увійти? Треба поговорити.

— Зараз?

— П’ять хвилин, не більше.

Він завагався, кліпнув, відтак прочистив горло:

— Так, авжеж.

Стіни його кімнати прикрашали кольорові замальовки і відбитки різних рослин. Ноемі нарахувала дванадцять обережно пришпилених метеликів під склом і п’ять акварельних малюнків різних грибів, підписаних дрібним шрифтом. Було там і дві книжкові шафи, забиті фоліантами у шкіряних оправах. Кілька охайних стосиків книжок стояло на підлозі. Ніби пахощі екзотичних парфумів, кімнату наповнював дух старих сторінок і чорнил.

На відміну від Вірджилової кімнати, тут не було кутка для прийому гостей, лише вузеньке ліжко, накрите темно-зеленим покривалом, із узголів’ям, прикрашеним вишуканим різьбленням рослин і повсюдним мотивом змія, що пожирає власний хвіст, посередині. Біля ліжка стояв стіл, завалений книжками. На столі — порожня чашка і тарілка. Мабуть, тут він і обідає, а стіл посеред кімнати не використовує зовсім.

Наблизившись до нього, зрозуміла чому: вся його поверхня була завалена малюнками та інструментами для малювання. Оглянула заточені олівці, слоїки з тушшю, кінчики пер, коробочку з акварелями і пензлики у склянці. Серед малюнків немало було намальованих простим олівцем, однак більшість були розфарбовані. На всіх — рослини.

— То ти художник, — промовила вона, поклавши одну руку на малюнок кульбаби, а іншою тримаючи лампу.

— Я малюю, — знічено відказав він. — Боюся, мені нема чим тебе пригостити: щойно допив чай.

— Мені однаково не подобається тутешній чай. Він жахливий, — сказала Ноемі, розглядаючи зображення жоржини. — Колись я й сама пробувала малювати, думала, в цьому є якийсь сенс. Зрештою, мій батько виготовляє фарбу. Але в мене нічого не вийшло. До того ж мені ближча фотографія, адже вона здатна схопити мить одразу.

— Зате малюнок — подвійне знайомство з річчю. Він вловлює його суть.

— Отже, ти ще й поет.

Френсіс знітився ще більше.

— Присядьмо, — сказав він, забравши в неї лампу і ставлячи її на письмовий стіл, на якому вже було встановлено кілька свічок. На нічному столику стояла лампа, дуже схожа на ту, що в неї, тільки з жовтим склом, від якого кімнату сповнювало м’яке бурштинове світло.

Показавши їй на велике крісло, вкрите пледом із трояндовим візерунком, Френсіс прибрав з нього книги. Сам сів на стілець перед столом, зчепив пальці й злегка нахилився.

— Ти багато знаєш про сімейну справу? — спитав він.

— У дитинстві я часто гралася в батьковому кабінеті, вдаючи, ніби пишу звіти й накази. Але ті речі більше мене не цікавлять.

— Не хочеш цим займатися?