Мексиканська готика

І аж тоді побачила її — постать у дверях. Подумавши, що то оптична ілюзія, кліпнула кілька разів. Світильник, який вона принесла у ванну, давав удосталь світла, проте значно тьмянішого, ніж від електричної лампи.

Коли постать рушила до неї, вона збагнула, що це Вірджил: у смугастому костюмі з краваткою і з таким безтурботним виразом на обличчі, неначе зайшов у власну ванну кімнату.

— Ось ти де, красуне, — сказав він. — Не треба слів, не треба зайвих рухів.

Сором, подив і лють заклекотіли у ній. Якого біса він тут робить? Захотілося закричати на нього. Але перед тим — прикритися чимось. От вона зараз йому покаже. Такого ляпаса всадить — хай тільки спершу накине халат.

Та вона не могла поворухнутись. Як не могла видати жодного звуку.

Вірджил підійшов ближче, лагідно усміхаючись.

«Вони можуть змусити тебе бачити й робити різне», — почувся їй голос, який вона вже колись чула у цьому домі.

Її ліва рука лежала на краю ванни, і на превелику силу Ноемі вдалося її зігнути. Заледве привідкрила рот, але сказати нічого не могла. Хотіла наказати йому забиратися геть, але це було їй не під силу. Затремтіла від жаху.

— Будь слухняною дівчинкою і поводься чемно, — промовив Вірджил.

Наблизившись до ванни, він присів і подивився на Ноемі. На його бездоганному обличчі кривилася лукава посмішка. Він нахилився так близько, що вона побачила в його очах золоті цятки.

Вірджил потягнув за краватку, зняв її й розстібнув сорочку.

Нажахана Ноемі лежала паралізована, як необачна жертва Горгони з древнього міфу.

— Хороша дівчинка, ось так. Будь ніжною зі мною.

«Розплющ очі», — наказав їй голос.

Одначе її очі були широко розплющені. Він запустив пальці їй у волосся й брутально, без усякої ніжності, про яку просив сам, задер голову. Вона хотіла відштовхнути його, та не могла поворухнутися. Він схопив її волосся у жменю й нахилився поцілувати її.

Його губи були солодкі — либонь, від вина. Це було приємне відчуття, яке розслабило її напружене тіло. Вона відпустила край ванни, а голос, що шепотів їй у вухо, щез. Вихлюпувалась вода, та Вірджил не відривався від її губ, його руки обвивали її тіло. Цілуючи їй шию, він опустився нижче, й куснув за сосок, поколюючи шкіру щетиною.

Вона застогнала, закинула голову. То, виявляється, вона здатна рухатися.

Взяла в руки його обличчя, притягнула до себе. Він не порушує її спокою. Він — не ворог. Треба не бити його, не кричати, а пригорнути.

Пробігши їй по животу, його рука зникла під водою і почала пестити її стегна. Вона все ще тремтіла, але вже не від страху, а від бажання. Солодке, тягуче, воно розходилось її кінцівками, забиваючи дух, поки його гарячі пальці продовжували гладити її під водою. Ще один доторк, глибокий видих і….

«Розплющ очі», — прошепотів голос, налякавши її. Ноемі відвернула голову від Вірджила й перевела погляд на стелю, яка потроху розчинялася над її головою.

Побачила яйце, з якого вилазила тонка біла стеблина. Змій. Але ні, вона вже бачила десь цю картину. Кілька годин тому, в кімнаті Френсіса — на стіні серед акварельних малюнків грибів, один із них був підписаний «Велум»[13]. Так, це воно. Змія, що вилуплювалася з яйця, була грибом, що проростає з оболонки в землі. Алебастрова змія, що крутиться, звивається і пожирає власний хвіст.

Потому запала темрява. Світла від лампи не стало. Ноемі була вже не у ванній. Її огортала тканина, що обмежувала рухи, але вона спромоглася роздерти її, і ряднина зісковзнула з її плечей легко, як мембрана, що вона її допіру бачила.

Деревина. Вона відчула запах вогкої землі й деревини. Витягнула руку, але вперлася у тверду шерехату поверхню, що колола пальці.

Труна. Вона у труні, а тканина — це саван.

Але вона не мертва. Відкрила рот, щоб закричати, повідомити, що вона жива, не померла.

Дзижчання, немов від мільйона бджіл. Ноемі затулила вуха руками. По ній проповз тремтливий промінь сліпучого золотого світла — від ніг до грудей і вище, до обличчя, — і став душити.

«Розплющ очі», — прошепотіла Рут, що постала перед нею із закривавленими руками й лицем. Під нігтями — багряні півмісяці. В голові у Ноемі, шалено і нестримно, гули бджоли.

Вона рвучко розклепила очі. З її пальців скрапувала вода, на ній був халат. Не зав’язаний, він ледь прикривав її голе тіло. Вона стояла босоніж серед запнутої в темряву кімнати, та навіть у мороці з розміщення меб­лів було ясно, що це зовсім не її спальня. Світлячком знявся у повітря тьмяний вогник лампи, коли пальці вправно підкрутили коліщатко під нею. Світильник тримав у руці Вірджил Дойл, котрий, сидячи в постелі, дивився на Ноемі.

— Що сталося? — прохрипіла вона, притискаючи руку до грудей.

Хвала Богу, вона може говорити — хай хрипко, хай труситься всім тілом, але вона може говорити.

— Гадаю, ти забрела сюди уві сні.

Вона задихалася, неначе сюди не брела, а бігла. Хтозна, може, так і було. Могло статися що завгодно. Незграбним рухом запнула халат.

Вірджил відгорнув ковдру, накинув халат і підійшов до неї:

— Ти вся мокра.

— Я приймала ванну, — пробурмотіла Ноемі. — А ти що робив?

— Спав, — відказав він, заходячи збоку.