Мексиканська готика

Відчувши, що він хоче торкнутися її, Ноемі відступила, зачепивши розмальовану ширму, біля якої стояла. Вірджил притримав перегородку однією рукою.

— Я принесу рушника. Ти, мабуть, змерзла.

— Не дуже.

— Не обманюй, — кинув він, прямуючи до шафи.

Ноемі не збиралася чекати, доки він знайде рушника. Вона хотіла негайно піти до себе, якщо доведеться — то й у суцільній темряві. Однак ніч тлумила її чуття, тривожила, позбавляючи руху. Вона знову заклякла, зовсім як уві сні.

— Ось, візьми, — простягнув Вірджил їй рушника, з яким вона простояла з хвилину, перш ніж наважилася витерти обличчя і волосся. Скільки вона пролежала у ванній, як давно блукала коридорами?

Вірджил зник у тіні. Дзеленькнуло скло, і він повернувся з двома келихами в руках.

— Сядь і випий вина. Одного ковтка вистачить, щоб зігрітися.

— Краще дай мені лампу, і я піду до себе.

— Випий вина, Ноемі, — наполіг він.

Він сів у те саме крісло, що й попереднього разу, поставив на стіл лампу і її келих, свій залишивши у руці. Покинувши зіжмаканий рушник на підлогу, Ноемі сіла, узяла вино, похапцем ковтнула — один ковток, як і казав Вірджил — і поставила назад.

Хоч і прокинулася, досі почувалася як уві сні. В голові стояла пелена туману, а єдиним чітким об’єктом у кімнаті був Вірджил, що сидів із розкуйовдженим волоссям, пильно розглядаючи її своїми прекрасними очима. Він явно чекав, коли вона заговорить, тому Ноемі стала підшукувати правильні слова:

— Я бачила тебе уві сні.

Вона сказала це скоріш для себе, ніж для нього — хотілося розібратися, що то було.

— Надіюся, сон був не поганий, — відповів він і посміхнувся, лукаво — зовсім як у тому сні.

Це виглядало дещо загрозливо. Від жаги, що розпікала її, лишився лиш притлумлений біль у животі, одначе посмішка, ніби іскра, знов розпалила в ній спогад про її запал і його дотик.

— Ти був у мене в кімнаті?

— Ти сказала, що це був сон.

— Це не було схоже на сон.

— А на що це було схоже?

— На вторгнення, — сказала вона.

— Я спав, ти мене розбудила. Отже, це ти вторглася до мене.

Хоч сама бачила, як Вірджил встає з ліжка і одягає халат, Ноемі досі не була впевнена, що він не причетний до того, що сталося. Однак не міг же він прослизнути в її ванну, ніби той середньовічний інкуб з картини Фюзелі, щоб оволодіти нею.

Потягнулася до зап’ястка — до синьо-білих намистин, але оберега від лихого ока на ньому не було. Зап’ясток був голий. Як і все її загорнуте в халат тіло, на якому блищали крапельки води.

Підвелася.

— Я піду до себе.

— Хіба ти не знаєш, що, прокинувшись після ходіння уві сні, не можна одразу повертатись до ліжка? — спитав він. — Раджу тобі випити ще трохи вина.

— Ні. Мені випала жахлива ніч, і я не хочу її продовжувати.

— М-м-м. А якби я відмовився позичити тобі лампу, ти були б змушена затриматись тут ще на трохи. Звісно, якби не хотіла добиратися до себе навпомацки. У домі темно.

— Так я і зроблю, якщо ти будеш настільки неґречним і не допоможеш мені.

— Я думав, я тобі допомагаю, даючи рушник, щоб ти витерла волосся, стілець, щоб ти сіла, і вино, щоб погамувала нерви.

— З моїми нервами все гаразд.

Він встав із келихом у руці й окинув її насмішкуватим поглядом:

— То що тобі наснилося?

Їй не хотілося соромитися перед ним, як дурепі, червоніти перед чоловіком, що ставиться до неї з такою неприхованою ворожістю. Але вона пригадала його губи на своїх губах, його руки на своїх стегнах, і хребтом їй пробіг заряд. У тому сні змішалися жага, небезпека, ганебний страх і таємні бажання, до яких потайки прагнули її тіло і розум. Вона аж тремтіла від цієї безсоромності. І від нього.

Таки не втрималась і зашарілася.

Вірджил усміхнувся. Вона знала, що це неможливо, але зрозуміла: він знає, що їй снилося, й чекає найменшого натяку на запрошення. В голові проясніло, і вона згадала слова — одну-єдину фразу: «Розплющ очі».

Стиснула руку в кулак, врізавшись нігтями в долоні, й похитала головою:

— Це був кошмар.

На Вірджиловому обличчі відбився подив, а тоді розчарування. Він скривився:

— Можливо, ти сподівалася уві сні зайти до Френсіса?

Слова її приголомшили, але й надали сили подивитися йому в вічі. Та як він сміє? Ще й після того, як казав, що хоче поладнати з нею? Але тепер вона все збагнула. Цей чоловік — брехун. Він грається з нею, морочить голову, намагаючись заплутати, збити з пантелику. Коли це було йому потрібно, він прикинувся добрим, проявив дещицю приязності, котру тут же забрав назад.

— Лягай спати, — сказала вона, хоча про себе подумала: «Пішов ти», та це явно читалося в її тоні.

Вирвала лампу з його рук і залишила його у темряві.

Вже у своїй спальні помітила, що пішов дощ — із тих, що ллють невщухно, монотонно вистукуючи по шибці. Зайшла до ванної, оглянула купіль: вода була холодна, пара давно розвіялась. Висмикнула пробку.

18

Боячись знову пуститися в сомнамбулічні мандри, спала Ноемі уривчасто, проте зрештою таки склепила повіки.

Почувши шерхіт тканини і скрип підлоги в кімнаті, з острахом повернула голову до дверей, стиснувши простирадло.

Це була Флоренс, у строгій чорній сукні з намистом. Вона увійшла до Ноемі зі срібною тацею в руках.