Мексиканська готика

Весь цей час Ноемі до ладу не знала, чого очікувати, та вже точно не чекала застати Каталіну в піднесеному настрої. Покоївка тихенько поправляла квіти у вазі — кволі, з оранжереї. Уся ця сцена хоч і виглядала трохи награно, та зовсім не підозріло. Ноемі пильно подивилась на кузину, вишукуючи найменші ознаки нещирості на її лиці.

— Правда, Ноемі, ти якась не така. Ти, бува, не захворіла?

— Я здорова. Тобі час пити чай. Я не заважатиму, — відказала Ноемі, не здатна на більше в присутності решти, хай якогось великого інтересу до їхньої розмови вони і не виявляли.

Вийшла у коридор. Вірджил вийшов із кімнати за нею й зачинив двері. Вони переглянулися.

— Задоволена? — спитав він.

— Мене це влаштовує. Поки що, — відрубала вона, прямуючи до себе в кімнату. Не звертаючи уваги на її різкість, Вірджил рушив за нею з явним наміром продовжити розмову:

— А мені здається, тебе ніщо не влаштує.

— На що ти натякаєш?

— Ти скрізь шукаєш, до чого причепитися.

— Я шукаю, до чого причепитися? Ні. Я шукаю відповіді на страшенно непрості питання.

— Та невже?

— Я бачила дещо жахливе. Воно ворушилося.

— Вчора чи сьогодні?

— Сьогодні. Та й учора, — відповіла вона, притуляючи руку до лоба.

Зненацька згадала, що, як повернеться в свою кімнату, знову побачить брудну шпалеру з огидною чорною плямою. До цього вона була не готова.

Різко звернувши, енергійно закрокувала до сходів. Завжди можна сховатися у вітальні, найзатишнішій кімнаті в будинку.

— Якщо тебе мучать кошмари, я попрошу лікаря виписати тобі якийсь засіб, коли він приїде наступного разу, — сказав Вірджил.

Ноемі прискорилась. Не бажала скорочувати відстань між ними.

— Це не допоможе, бо я не спала.

— Як це не спала? Але ж ти ходила уві сні.

Ноемі обернулася. Вони стояли на східцях, він — на три вище.

— Не цього разу. Сьогодні я не спала, а…

— Звучить якось дивно, — перебив він.

— Бо ти мене перебив.

— Схоже, ти перевтомилася, — заперечив він, підходячи до неї.

Ноемі відступила на три сходинки нижче, тримаючи дистанцію.

— Ти і їй це казав: «Ти перевтомилася»? І вона тобі вірила?

Вірджил ступив кілька кроків і порівнявся із нею. Відтак спустився зі сходів і повернувся до неї:

— Пропоную на цьому завершити нашу розмову. Ти перехвилювалася.

— Я ще не закінчила.

— Он як?

Вірджил сперся рукою на вирізьблену німфу у підніжжі сходів. У його очах танцював лиховісний вогник. Чи це їй ввижається? Чи є щось іще у тому недбалому «он як» і посмішці, що розтеклася по його обличчю?

Зійшла зі сходів, виклично зиркнувши на нього, але втратила всю сміливість, коли Вірджил подався наперед і їй здалося, що замість німфи зараз він обійме рукою її.

В її сні його губи мали дивний смак — наче якийсь стиглий фрукт. Він скинув свій смугастий піджак, роздягнувся, заліз до неї у ванну і став пестити її, а вона пристрасно його обіймала. Спогад збуджував, але водночас і бентежив. «Хороша дівчинка», — казав він їй уві сні.

І хоч зараз Ноемі не спала, відчула, що Вірджил от-от повторить ці слова наяву. Йому нічого не вартувало сказати це, а від його сильних рук їй не сховатися ні вдень, ні вночі.

Боячись його доторку і власної реакції на нього, вона випалила:

— Я хочу поїхати звідси. Можеш сказати комусь відвезти мене у місто?

— Ноемі, ти сьогодні напрочуд імпульсивна, — відповів Вірджил. — Нащо тобі їхати?

— Для цього мені причин не треба.

Вона знала, що повернеться. Хай вона не може поїхати з цього дому зараз, їй треба було дістатись до вокзалу, написати батьку. Світ навколо неї ніби перекинувся, поринув у безлад. Вона ніби снила наяву. Добре було б поговорити з лікарем Камарілло — може, їй полегшає. Камарілло може навіть допомогти розібратися з тим, що коїться, і порадити, як діяти. Повітря. Їй треба на свіже повітря.

— Звичайно, ні. Але в такий дощ це неможливо. Я ж тобі казав, зараз на тутешніх дорогах небезпечно.

Вона підняла очі на вітражні панелі в стелі:

— Тоді я піду туди пішки.

— І потягнеш валізу по грязюці? Чи ти хочеш поплисти на ній, як на човні? Не мели дурниць. Дощ має ущухнути вже сьогодні, і, можливо, завтра зранку хтось тебе відвезе. Це тебе влаштує?

Почувши обіцянку відвезти її в місто, Ноемі перевела подих і розчепила кулаки. Кивнула.

— Оскільки завтра ти їдеш від нас, сьогодні зберемося на прощальну вечерю, — продовжив Вірджил, знявши руки з німфи і виглядаючи в коридор, у бік їдальні.

— Гаразд. А ще я хочу поговорити з Каталіною.

— Авжеж. Щось іще? — спитав він.

— Ні, це все.

Вона не брехала, але все одно не хотіла дивитись йому в очі. Постояла нерухомо, гадаючи, чи піде він за нею до вітальні. Збагнувши, що залишатись — не варіант, пішла туди.

— Ноемі? — погукав Вірджил.

Зупинилась, озирнулася.

— Будь ласка, не кури більше в кімнаті. Не завдавай усім клопоту, — попросив він.

— Клопоту не буде, — відповіла вона.