Мексиканська готика

Згадала, що обпеклася сигаретою, і подивилась на пальці. Опік зійшов без сліду. Перевела погляд на другу руку — чи, бува, не переплутала. Але і там було чисто. Опустила руки і, лунко ступаючи, закрокувала до вітальні. Дорогою їй здалося, ніби вона почула Вірджилів сміх, одначе впевнена у цьому не була. Вона більше ні в чому не мала впевненості.

19

Ноемі повільно пакувала валізи, весь час вагаючись, чи не зраджує вона кузини. Так. Ні. Може, краще не їхати? Не можна залишати Каталіну саму. Але вона вже сказала, що збирається в місто, та й розвіятись їй не завадить. У Мехіко вирішила не їхати. Натомість заскочить до Пачуки і звідти напише батькові пошукати лікаря, котрий згодиться приїхати з нею в Дім-на-Горі. Знала, Дойлам це не сподобається, але це краще, ніж нічого.

Підбадьорена, що має готовий план, вона закінчила складатися і пішла до їдальні. Оскільки це був її останній день у цьому домі й не бажаючи виказувати свою втому й спустошення, вирішила одягнути парадну сукню — тюлеву, кольору буйволячої шкіри, із золотими вставками, жовтим поясом і вишуканим ліфом. Плаття було не таке пишне, як спідниця, яку вона носила зазвичай, але досить ошатне і цілком доречне для урочистої вечері.

Схоже, Дойли поділяли її погляд і поставилися до події всерйоз: постелили білосніжну скатертину, запалили свічки у срібних канделябрах. Готуючись до від’їзду Ноемі, навіть зняли заборону на розмови, хоч сьогодні їй більше хотілося тиші, адже вона ще не відійшла від дивного видіння і досі не могла второпати, що його викликало.

Розболілась голова, але Ноемі списала це на вино. Міцне, але напрочуд солодке, воно лишало дивний присмак.

Не покращувала настрою й компанія. Варто було потерпіти і ще трохи повдавати ввічливість, та все її терпіння вичерпалось після того, як з нею поводилися Вірджил Дойл і Флоренс.

Кинула погляд на Френсіса, що сидів біля неї. Він був єдиним з цієї родини, хто їй подобався. Бідолашний. Сьогодні він виглядав пригнічено. Цікаво, це він повезе її у місто? Сподівалась, що так. Це б дало їм трохи часу поспілкуватись наодинці. Чи можна довірити йому піклування про Каталіну? Без його допомоги вона не впорається.

Френсіс подивився на неї у відповідь. Хотів щось шепнути, але його урвав Вірджил:

— Після вечері піднімемось нагору.

Ноемі підняла голову на нього:

— Перепрошую?

— Батько очікує, що ми навідаємо його ввечері. Він хоче попрощатися. Ти ж не проти зайти до нього ненадовго?

— Я й не думала їхати, не попрощавшись, — відповіла вона.

— Однак ще кілька годин тому поривалася іти в місто пішки, — з ледь прихованою насмішкою зауважив Вірджил.

Френсіс їй подобався, зате Вірджила вона ледь терпіла. Неприємний грубіян, він вправно приховував свою бридку суть під личиною ввічливості. Найбільше Ноемі не подобалося, як він дивився на неї: холодна посмішка на устах і незворушний, нахабний погляд, від якого хотілося затулитися.

У тому сні у ванні почувалася схоже. Однак тоді нею заволоділо ще одне відчуття — приємне, і водночас болюче, як коли хитаєш хворий зуб язиком.

Це була болісна, нестримна, млосна хіть.

Було дивно думати про таке за столом, коли він сидить навпроти неї. Опустила погляд на тарілку. Він знає її таємниці, здатен викрити її найпотаємніші бажання. Не можна дивитись на нього.

Компанія поринула в тривалу паузу, коли в їдальню зайшла служниця зібрати тарілки.

— Вам буде важко дістатися у місто вранці, — промовила Флоренс, коли всім підлили вина і принесли десерти. — Дороги будуть у жахливому стані.

— Так, ллє як із відра, — підхопила Ноемі. — Через такі зливи ви втратили копальню?

— Це було давно, — відмахнулася Флоренс. — Вірджил був ще немовлям.

Вірджил кивнув:

— Шахту затопило. Та на ній однаково вже ніхто не працював. Під час революції з робочими руками стало скрутно, адже всі пішли воювати, як не на одному, так на іншому боці. А на такій копальні, як наша, треба було тримати постійний штат робітників.

— А після революції ніхто не повернувся? Невже всі виїхали звідси? — спитала Ноемі.

— Так. До того ж ми не мали змоги наймати нових людей, адже батько захворів і не міг наглядати за роботою. Та незабаром це зміниться.

— Яким чином?

— Каталіна вам не казала? Ми збираємося відкрити шахту знову.

— Але ж вона вже давно закрита. Я думала, вам бракує коштів, — відповіла Ноемі.

— Каталіна згодна інвестувати в цю справу.

— Цього ти мені не казав.

— Вилетіло з голови.

Він говорив так невимушено, повірити йому було так легко. Та Ноемі знала, що він навмисне весь цей час не розповідав їй про свої плани зробити з Каталіни свою покірну дійну корову. Зараз же заговорив, щоби подратувати її і ще раз кинути посмішку, яку вже не раз майстерно демонстрував. Йому хотілося позловтішатися. Вона однаково їде, тож це буде не зайве.

— Та чи розумно було б чинити так зараз, коли твоя дружина в такому стані? — спитала вона.

— Гадаєш, від цього їй стане гірше?

— Я думаю, це непорядно.