Мексиканська готика

Жрець розпізнав у ньому силу й сказав, що він — їхнє майбутнє; їм необхідний хтось такий, як він. Сам служитель був уже старий і непокоївся про майбутнє свого культу і його послідовників, котрі тільки й знали, що ритися в смітті від кораблетрощ і ходити в лахмітті. Ото й усе їхнє життя. Колись вони втекли сюди, шукаючи прихистку, і до цього часу якось виживали. Однак світ навколо змінювався.

Жрець був правий, аж занадто правий. Дойл дійсно планував великі переміни.

Старий потонув, наковтавшись води. Як просто все виявилось!

А далі були хаос, насильство, дим. Вогонь, всюди вогонь. А ці ж люди-бо вважали свою печеру неприступною фортецею. З припливом її відрізало від берега, й дістатися туди можна було тільки човном. Це був тихий, затишний сховок. І хоч жили вони в злиднях, зате мали безпеку.

Їх було три десятки проти нього самого, але вбивши жерця, він отримав над ними цілковиту владу. Став святим. Відтак змусив усіх мовчки стояти на колінах, а сам підпалив їхні клунки з пожитками. Печера сповнилась диму.

Човен. Він затягнув жінку в човен. До смерті перелякана, вона не пручалася. Тільки відчалили, вона пильно подивилась на нього, але Дойл відвернувся.

Він вважав її непривабливою. Направду, вона була просто огидна: з роздутим черевом і тупими очима. Але вона була необхідна йому: він сподівався мати з неї користь.

Мить — і Ноемі вже не з ним, як допіру. Це хтось інший, це жінка з розпущеним білявим волоссям, що спадає їй на плечі. Вона пошепки розмовляє з дівчиною:

— Він змінився, хіба ти не бачиш? Його очі стали іншими.

Дівчина похитала головою із заплетеною косою.

Ноемі зробила так само. Їхній брат повернувся з далеких мандрів, і в них є до нього багато питань, але він всіляко уникає відповіді. Жінка вважає, що з ним сталося щось лихе — ним заволоділо зло, однак дівчина твердить, що воно завжди було в ньому, сховане під шкірою.

«Я давно боялася зла. Боялась його».

Під шкірою. Нестерпно засвербів зап’ясток, і Ноемі опустила погляд на свої руки. Не встигла торкнутись, як її шкіра репнула, і з-під неї, як тонкі волосинки, проклюнулися паростки. М’ясисті білі шапочки пробивалися з її кісток, прориваючи м’язи. З її рота рікою потекла золотисто-чорна рідина.

Рука на плечі, і шепіт на вухо.

— Розплющ очі, — рефлекторно пробелькотіла вона.

Рот був уже повний крові, вона випльовувала власні зуби.

20

— Дихай, просто дихай, — мовив він.

Вона чула лише голос. Самого чоловіка не бачила, бо в очах плило від сліз і болю. Притримавши їй волосся, щоб вона виблювала, він допоміг їй встати. Перед очима в неї танцювали чорні й золоті цятки. Так погано їй ще ніколи не було.

— Я вмираю, — простогнала вона.

— Не вмираєш, — заспокоїв він.

Чи, може, вже померла? Мабуть, так і є. У роті — присмак крові й жовчі.

Подивилася на чоловіка. Вона його знає, от тільки імені не пам’ятає. Було важко думати, згадувати, відділяти думки одна від одної, відмежувати чужі спогади від своїх. Хто та дівчина?

Дойл, вона з Дойлів. Дойл убив тих людей у печері, спалив їх живцем.

Змій, що кусає себе за хвоста.

Худорлявий юнак вивів її з ванної й підніс їй до рота склянку води.

Вона лягла на ліжко і повернула голову. Френсіс сів на стілець біля неї й заходився витирати піт з її чола. Точно, його звуть Френсіс, її — Ноемі Табоада, а це — Дім-на-Горі. Раптово згадала все: побачений кошмар, роздуте тіло Говарда Дойла і його слину в себе в роті.

Скорчилась. Френсіс стрепенувся і подав їй хустинку, яку вона міцно затиснула в руці.

— Що ви зі мною зробили? — спитала вона.

Говорити було боляче. У горлі дерло. Пригадала бруд, що лився їй у рот, і знову відчула позив побігти у ванну й виблювати.

— Хочеш встати? — спитав він, піднімаючи руку, щоб допомогти їй.