Читаем Мексиканська готика полностью

З підлоги виринув велетенський змій — чорний, блискучий, — і поповз на ліжко. Торкнувся холодною шкірою її ніг. Ноемі заклякла, боячись, що він може вкусити. Луска гада була вкрита тисячами схожих на вугрі крихітних наростів, що безперестанку пульсували і тремтіли.

«Це мені сниться, — подумала Ноемі. — Це Сутінь, він несправжній».

Але вона не хотіла бачити цю істоту, тому спромоглася таки смикнути ногою, намагаючись прогнати її. Та щойно торкнулася змієвої шкіри, як та репнула, він побілів, упав замертво і зогнив, поріс цвіллю.

«Et Verbum caro factum est», — просичав голос змія.

Ноемі стояла на колінах у холодній кам’яній кімнаті. Навколо неї панувала темрява: вікон ніде не було. На вівтарі горіли свічки, але світла давали мало. Вівтар був не такий примітивний, як у печері. Стіл встеляла оксамитова скатертина, на якій стояв срібний підсвічник. Та навіть так, там було темно, вогко і холодно.

Говард Дойл додав до обстановки гобеленів — чорних і червоних, із зображеннями уробороса. Церемоніальність: він розумів, що вона є невід’ємним елементом цієї гри. А ось і сам він, у червоних шатах, біля нього — жінка з печери, глибоко вагітна, хвора.

«Et Verbum caro factum est», — прошепотів змій їй у вухо. Самого його ніде не було, але вона чула його характерний хрипкий голос. Щоправда, не розуміла, про що він говорить.

Двоє жінок клали першу на поміст під вівтарем. Це ті самі біляві дівчата, яких Ноемі вже бачила. Сестри Дойла. І ритуал цей вона вже також бачила. На цвинтарі, де народжувала жінка.

Народження. Заплакала дитина, і Дойл перейняв її. А далі — вона здогадувалась.

Et Verbum caro factum est.

Вона знала, що буде далі, хоч і не бачила у попередніх видіннях. Не хотіла дивитися, але не могла нічого вдіяти, бо навіть заплющивши очі, бачила крізь повіки. Ніж, дитина. Багряне і чорне. Вони роздерли дитину і зжерли її.

Плоть богів.

Вони тягнули руки до Дойла, він роздавав їм шматки плоті й кісток, і вони їли бліде м’ясо.

Так робили і раніше, в печерах. Але тоді свою плоть на поталу після смерті віддавав їм жрець. Дойл же удосконалив ритуал. Розумний, освічений Дойл перечитав купу книжок з теології, біології й медицини у пошуках відповіді й нарешті знайшов її.

Вона тримала очі заплющеними, породілля — так само. До її обличчя притулили ганчірку. Ноемі подумала, що вони зараз задушать її, поріжуть на шматки і зжеруть. Але помилилася. Жінку міцно спеленали. Біля вівтаря була яма, і її вкинули туди — живу.

«Вона не мертва!» — гукнула їм Ноемі, але вони її не чули, адже це був тільки спогад.

Так треба, це необхідність. Пробивши ґрунт, із її тіла виріс гриб. Він переплівся зі стінами дому і поповз під фундамент. Сутіні потрібна свідомість — її свідомість. Сутінь жива, і не просто жива: в її гнилій основі лежить тіло жінки з викрученими кінцівками й ріденьким волоссям на черепі. З роззявлених, ніби у безмовному крику, щелеп трупа проростає блідий гриб.

Для цієї мети своє тіло жертвував жрець. Частину плоті з’їдали, решту віддавали землі. З його останків проростало життя, а його паства об’єднувалась навколо нього — свого бога. Але Дойл — не дурень, щоб жертвувати собою.

Дойл може стати богом, обійшовши це безглузде правило.

Дойл став богом.

Дойл існував, ріс і розростався.

Дойл був, є і буде.

Чудовисько.

Чудовисько? То це такої ви про мене думки, Ноемі?

— Ну як, вдовольнили свою допитливість? — спитав Дойл.

Він сидів за пасьянсом у кутку її кімнати. Зморщеними руками тасував колоду, яскраво виблискуючи бурштиновим перснем при світлі лампи. Повернувши голову, старий подивився на Ноемі. Вона глянула у відповідь. Це був той Дойл, якого вона знала: горбатий, із задишкою. Він акуратно виклав на стіл три карти і одна по одній розгорнув дві: лицар з мечем і паж з монетою. Крізь тонку сорочку на старому було видно чорні струпи, що вкривали всю його спину.

— Навіщо ви показуєте це мені? — спитала Ноемі.

— Це показує вам будинок. Він вас полюбив. Як вам наша гостинність? Бажаєте зіграти?

— Ні.

— Шкода, — промовив він і перевернув третю карту: порожній кубок. — З часом ви однаково покинете опір. Тепер ви одна з нас. Ви увійшли в нашу родину, але поки не розумієте цього.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как живут мертвецы
Как живут мертвецы

Уилл Селф (р. 1961) — один из самых ярких современных английских прозаиков, «мастер эпатажа и язвительный насмешник с необычайным полетом фантазии». Критики находят в его творчестве влияние таких непохожих друг на друга авторов, как Виктор Пелевин, Франц Кафка, Уильям С. Берроуз, Мартин Эмис. Роман «Как живут мертвецы» — общепризнанный шедевр Селфа. Шестидесятипятилетняя Лили Блум, женщина со вздорным характером и острым языком, полжизни прожившая в Америке, умирает в Лондоне. Ее проводником в загробном мире становится австралийский абориген Фар Лап. После смерти Лили поселяется в Далстоне, призрачном пригороде Лондона, где обитают усопшие. Ближайшим ее окружением оказываются помешанный на поп-музыке эмбрион, девятилетний пакостник-сын, давно погибший под колесами автомобиля, и Жиры — три уродливых создания, воплотившие сброшенный ею при жизни вес. Но земное существование продолжает манить Лили, и выход находится совершенно неожиданный… Буйная фантазия Селфа разворачивается в полную силу в описании воображаемых и реальных перемещений Лили, чередовании гротескных и трогательных картин земного мира и мира мертвых.

Уилл Селф

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза