Мексиканська готика

— Тобі не залякати мене всіма цими фокусами з мареннями. Ти — чудовисько. Усе це не по-справжньому, ти мене тут не втримаєш.

— Ви впевнені? — спитав старий, гнояки на його спині порепались, і на підлогу потекла чорна, як чорнило, юшка. — Я можу змусити вас робити все, що захочу.

Зірвавши один зі струпів довгими нігтями, він вичавив його у срібний кубок — зовсім як той, що на останній карті, — наповнивши посудину смердючою рідиною.

— Випийте, — сказав він, і на якусь мить Ноемі відчула бажання підійти і відпити з кубка, але кінцівки їй скували відраза і страх.

Старий усміхнувся. Він намагався продемонструвати їй свою силу, навіть уві сні показати, хто тут хазяїн.

— Як прокинуся, я вб’ю тебе за першої-ліпшої нагоди, — прошипіла Ноемі й кинулась на нього, ввігнала пальці у плоть і стиснула тонку шию.

Шкіра Дойла порвалась, як пергамент, оголились м’язи і судини. Дід посміхнувся їй хижим, Вірджиловим усміхом. Тепер перед нею був Вірджил. Натиснула сильніше, аж тут він запручався, продавлюючи пальцем їй уста і тиснучи на зуби.

Френсіс подивився на неї сповненими болю очима і опустив руки. Вона відпустила його горло і ступила назад. Він відкрив рота, щоб сказати їй щось, але звідти полізли хробаки.

Гриби, черви. З землі піднявся змій і обвився навколо її шиї.

«Так чи інакше, тепер ти наша. Наша. Ти одна з нас».

Вона спробувала скинути гада, але він стиснув міцніше, врізавшись у шкіру, й роззявив пащу, готовий ковт­нути її. Ноемі вчепилася в нього нігтями, і він прошипів:

— Et Verbum caro factum est.

Та водночас зі змієм прозвучав і жіночий голос. Він промовив:

— Розплющ очі.

«Не можна забувати про це, — подумала Ноемі. — Не можна забувати розплющувати очі».

21

Денне світло. Ще ніколи вона не раділа настільки буденній картині. Крізь запнуті штори до кімнати пробивався промінчик сонця, звеселяючи їй серце. Ноемі розчахнула завіси, поклала руки на шибку і трохи постояла. Потім перевірила двері. Як і очікувала, вони були замкнені.

Їй залишили тацю з їжею. Чай давно охолонув, та вона й так не наважилась би пити його, остерігаючись того, що могло бути підмішане в нього. Навіть грінку не чіпала. Обгризла шкоринку по краях і напилася води з крана.

Але яка різниця, коли спори того гриба є й у повітрі? Однаково вона його вдихає. Двері шафи були відчинені, й Ноемі побачила, що її валізи спорожнили і повернули одяг на вішаки.

Було холодно, тому вона вдягнула сукню з довгим рукавом і білими комірцем з манжетами — достатньо теплу, хоч шотландку Ноемі й не любила. Навіть не пригадувала, чому вирішила взяти ту сукню з собою, але раділа, що таки зробила це.

Зачесалася, взулася і ще раз спробувала відчинити вікно. Не піддалося ні воно, ні двері. Серед посуду, що їй залишили, була ложка, але користі з неї було небагато. Щойно Ноемі задумалася, як за її допомогою відкрити двері, як обернувся ключ у замку і у дверях з’явилася Флоренс — як завжди, не рада бачити Ноемі. Цього разу відчуття було взаємне.

— Вирішили заморити себе голодом? — спитала вона, оглядаючи неторкнуту тацю біля дверей.

— Боюся, після того, що сталося, в мене навіки пропав апетит, — спокійно відповіла Ноемі.

— Колись вам доведеться поїсти. Хай там як, а Вірджил хоче вас бачити. Він чекає в бібліотеці. Ходімо.

Подолавши кілька коридорів, вони спустилися сходами на перший поверх. Флоренс ішла мовчки, Ноемі намагалася триматися за два кроки від неї. Тільки-но зайшли у вестибюль, вона притьмом кинулася до дверей. Боялася, що вони замкнені, але ручка повернулася. Вибігла в імлистий ранок. Надворі стояв густий туман, але їй було байдуже. Ноемі помчала в нього наосліп.

По сукні зашерхотіли високі трави, поділ за щось зачепився. Почувши, як рветься тканина, Ноемі лиш підтягнула сукню вище і побігла далі. Дощило, по голові дріботіла мжичка. Та її не спинять навіть грім із блискавицею і градом.

Зненацька зупинилася, задихаючись. Вона постояла, намагаючись заспокоїтися, але задуха не минула. Горлянку їй ніби стиснуло рукою. Наштовхнувшись на дерево, подряпала скроню об низьке гілля і, помацавши голову, різко зойкнула від болю й відчула під пальцями теплу кров.

Вирішила іти повільніше, туди, куди і йшла досі, але туман був занадто густий і не відпускала задуха. Ноемі послизнулася і впала, загубивши в густій траві туфлю.

Спробувала піднятись на ноги, та через постійний тиск на горлянку зовсім знесилилась і спромоглася лише стати на коліна. Сліпо сягнула рукою по туфлю, а не знайшовши, скинула другу.

Босоніж, далі вона піде босоніж. Стиснула в руці туфлю, намагаючись зібратися з думками. Туман огортав усе навколо: дерева, кущі, будинок. Ноемі не знала, в який бік бігти далі. Почувши шерхіт трави, зрозуміла, що хтось іде до неї.

Дихати не могла, горло пекло вогнем. Через силу набравши повітря в легені, вона вперлася руками у вогку землю й зіп’ялась на ноги. Ступила чотири, п’ять, шість кроків і знову впала, піднялася на коліна.