Мексиканська готика

— Бачиш-но, Ноемі, у цьому домі ми занадто довго не жили, а виживали. Настав наш час зростати. Як рослині потрібне світло, так і нам потрібен свій шлях у житті. Можеш вважати це чимось непорядним, та, на мою думку, це природно. Крім того, ще вчора ти сама казала мені про необхідність змін.

Тепер він перекладає відповідальність на неї. Як мило. Ноемі відсунулась від столу:

— Піду попрощаюся з вашим батьком. Я стомилася.

Тримаючи келих за ніжку, Вірджил здивовано звів брову неї:

— Гадаю, ми можемо пропустити десерт.

— Вірджиле, ще надто рано, — зауважив Френсіс.

Це було єдине, що він сказав за весь вечір, проте Вірджил та Флоренс зиркнули на нього так, наче він без угаву молов усілякі дурниці. Явно, його думки тут ніхто не питає. Воно й не дивно.

— А по-моєму, час саме слушний, — заперечив Вірджил.

Усі встали. Флоренс узяла з полиці лампу і повела їх за собою. Того вечора в будинку було страшенно холодно. Огорнувши себе руками, Ноемі подумала, чи вистачить Говарда на довгу розмову. Якби ж то ні. Натомість їй хотілося чимшвидше сховатись під ковдру й заснути, щоб якомога раніше встати і заскочити в стареньке авто.

Флоренс відчинила двері Говардової кімнати, й Ноемі зайшла за нею. В каміні горів вогонь, балдахін навколо великого ліжка був щільно запнутий. У повітрі стояв неприємний запах. Занадто духмяний, як від перестиглого фрукта. Ноемі насупилась.

— Ми прийшли, — сказала Флоренс, ставлячи лампу на поличку над каміном. — З нами гостя.

Флоренс пішла розсунути балдахін. Ноемі вже натягнула чемну посмішку, готуючись побачити Говарда Дойла під ковдрою або спертим на подушки, у звичному зеленому халаті.

Та вона зовсім не очікувала, що він лежатиме на ліжку голий. Його шкіра була страшенно бліда, помережана темно-пурпуровими судинами, що бігли через усе його тіло. Одна нога була роздута, вкрита великими темними струпами.

Що воно таке? Не виразки, адже вони ритмічно пульсують і чітко контрастують із виснаженим тілом. Від старого лишилися самі шкіра та кістки, але роздута нога була щедро вкрита струпами, як борт корабля — мушлями.

Це була страшна, жахлива картина. Ноемі подумала, що перед нею лежить гнилий труп, але старий був живий. Його груди підіймались і опадали — він дихав.

— Треба підійти ближче, — шепнув Вірджил і міцно стиснув її плече.

Приголомшена, вона не могла поворухнутися, але відчувши його руку, відштовхнула Вірджила й побігла до дверей. Він схопив її з такою силою, що мало не переламав усі кістки. Ноемі зойкнула від болю, але опір не облишила.

— Іди сюди, допоможи, — гукнув він Френсісу.

— Відпусти! — крикнула Ноемі.

Френсіс не поворухнувся, але на допомогу Вірджилу прийшла Флоренс, і разом вони потягли Ноемі до узголів’я ліжка. Вириваючись, вона зачепила столик і збила з нього порцеляновий горщик.

— На коліна, — наказав їй Вірджил.

— Ні!

Її схилили силоміць. Уп’явшись пальцями одної руки їй в плече, другою рукою Вірджил тримав її за шию.

Говард Дойл повернув до неї голову. Губи його були як нога — роздуті, в чорних струпах. Ляпаючи на простирадло, по підборіддю стікала цівка чорної рідини. Це вона була джерелом духу в кімнаті. Зблизька сморід був настільки нестерпний, аж хотілось блювати.

— Боже, — промовила вона і спробувала викрутитись, але Вірджилова рука тримала її шию залізною хваткою, нахиляючи її до самого обличчя дідугана.

Старий повернувся на бік, витягнув до неї тонку руку, запустив пальці у волосся і потягнув її до себе.

На такій відстані вона чітко бачила його очі. Вони були не сині. Серед їхньої синяви, немов краплі розплавленого золота, яскраво виблискували золоті цяточки.

Вишкіривши заляпані чорним зуби, Говард Дойл усміхнувся і припав до її губ. Ноемі відчула у роті його язик і слину, що вогнем пропікала їй горлянку. Старий присмоктувався щільніше, ззаду за голову їй тримав Вірджил.

Через кілька нескінченно довгих хвилин дідуган нарешті відпустив і Ноемі змогла відвернутися, вдихнути.

Заплющила очі.

В голові паморочилось, думки губилися. Хилило на сон. «Господи, — подумала вона. — Треба вириватись і тікати». Вириватись і тікати.

Роззирнулася. Коли очі призвичаїлись до темряви, побачила себе у якійсь печері. Крім неї, там були й інші. Чоловік біля неї прийняв від іншого кубок і випив з нього. Рідина обпікала йому рота, він ледве тримався на ногах, але решта сміялися і підбадьорливо плескали його по плечу. Коли він, чужинець для цих місць, з’явив­ся тут уперше, вони були не такі привітні — стриманіші. І не безпідставно.

Чоловік мав біляве волосся і сині очі. Чимось нагадував Говарда і Вірджила водночас — та сама форма щелепи і носа. Однак його одяг, взуття і все у ньому й людях, що оточували його в цій печері, вказувало на старі часи.