Мексиканська готика

«Коли це було?» — подумала Ноемі. В голові паморочилось, та й шум моря відволікав. Ця печера що, на березі океану? Всередині було хоч в око стрель. Один із чоловіків тримав у руці ліхтар, але світла той давав зовсім мало. Решта продовжували підбадьорювати першого, ще двоє його підтримували. Він хитався.

Йому було недобре, але не через них. Він хворів, і вже давно. Лікар казав, що ліків від його недуги не існує. Надії не було, проте Дойл продовжував сподіватися.

Дойл. Так, це він. У цій печері Дойл.

Дойл помирав. У пошуках панацеї від невиліковної хвороби він приїхав у ці краї. Тільки замість паломництва до святих місць, прибув у цю забуту Богом печеру.

Спершу місцеві його не любили, проте були бідні, а він мав повний гаман срібла. Звичайно, боявся, що вони переріжуть йому горлянку і заберуть гроші, але що йому було втрачати? Втім, Говард пообіцяв заплатити більше, якщо ці люди виконають обіцянку і допоможуть йому.

Ясна річ, гроші вирішували не все. Важили і його знання. Усі тутешні бачили в ньому представника вищого виду. На його думку — в силу звички. «Хазяїне», — раз по раз вимовляли ці замурзані дикуни.

У кутку печери Ноемі побачила жінку. Вона мала тонке волосся і набрякле обличчя. Кістлявою рукою тримала шаль на плечах і з цікавістю дивилась на Дойла. Був там і жрець — дід, що стояв перед вівтарем їхньому божеству. З їхнього погляду це місце було святинею, тільки замість свічок стіни печери були вкриті люмінесцентними грибами, що підсвічували вівтар, на якому стояли миска з келихом і лежала купка кісток.

Дойл знав, що, якщо він помре, його кістки опиняться в тій купі. Але він не боявся, адже й так був уже ходячий мрець.

Ноемі потерла скроні. В голові наростав нестерпний біль. Примружилась, і печера затріпотіла, як вогник на вітрі. Намагаючись зосередитись на чомусь, перевела погляд на Дойла.

Дойл. Ще мить тому він насилу пересувався, мав неживе обличчя, але враз набув такого бадьорого вигляду, що здавався новою людиною. До нього повернулися сили, і здавалося, він готовий повертатись додому. Та він не поспішав. Провів рукою по шиї жінці, з якою їх обвінчали за обрядом її народу. Ноемі бачила, що йому неприємно торкатися жінки, але він продовжував усміхатися, змушуючи себе прикидатися.

Вони йому потрібні. Він хоче увійти до їхнього племені, стати одним з них, бо тільки так вони поділяться з ним всіма своїми таємницями. Вічне життя! Ось воно, просто тут, а ці дурні не розуміють. Використовують гриби для лікування ран і підтримки здоров’я, коли ж насправді вони годяться для чогось більшого. Він сам бачив. Доказ тому — жрець, якому вони так сліпо вірять. А чого не бачив — зрозумів сам. Скільки ж тут приховано можливостей!

Жінка не годиться — він знав це від самого початку. Однак удома Дойл мав двох сестер, що чекали на його повернення. Ось вони йому і допоможуть. Жрець казав, що це у нього, Дойла, в крові. А коли воно є у нього, то і в них також.

Ноемі стиснула скроні. Біль наростав, у очах плило.

Дойл. Він завжди мислив ясно. І навіть коли ослаб тілом, розум його не втратив гостроти. І ось нарешті й тіло його ожило, сповнилося силою і аж світиться бадьорістю.