Мексиканська готика

Прокинувшись, Ноемі побачила, що стоїть біля підніжжя сходів. Крізь вітраж всередину линуло місячне сяйво, кидаючи жовті й червоні тіні на її сорочку. Пробив годинник, заскрипіли дошки. Вона поклала руку на поруччя і уважно прислухалась.

15

Ноемі постукала, зачекала, але до неї ніхто не вийшов. Нервово посмикуючи шлейку сумочки, постояла перед Мартиним домом ще трохи, аж тоді визнала свою поразку й поволі рушила до Френсіса, що запитливо дивився на неї.

Він лишив машину неподалік від площі й, попри її запевнення, що можна зачекати, як минулого разу, відповів, що хоче прогулятися, й прийшов сюди з нею. Це наштовхнуло Ноемі на думку, що його послали шпигувати за нею.

— Здається, вдома нікого немає, — сказала вона.

— Почекаємо ще трохи?

— Ні. Мушу ще заскочити в лікарню.

Френсіс кивнув, і вони неспішно попростували до центральної частини Ель-Тріунфо, де дорога була дорогою, а не болотом.

Ноемі боялася не застати ще й лікаря, та саме коли вони підійшли до лікарні, з-за рогу з’явився Хуліо Камарілло.

— Лікарю Камарілло, — привіталась Ноемі.

— Доброго ранку, — відповів той. Під пахвою ніс паперовий пакет, у руці тримав саквояж. — Ви сьогодні рано. Потримайте, будь ласка.

Френсіс витягнув руку і підхопив саквояж. Лікар Камарілло добув зв’язку ключів, відімкнув двері і впустив відвідувачів.

Відтак зайшов за стійку реєстрації, сховав під неї пакет і усміхнувся до них.

— Здається, офіційно ми ще не знайомилися, — звернувся він до Френсіса. — Але я бачив вас на пошті з лікарем Каммінсом. Ви Френсіс, якщо не помиляюся?

— Френсіс, — спокійно підтвердив юнак.

— Коли минулої зими я прийшов на місце лікаря Корони, він розповідав мені про вас і вашого батька. Здається, колись вони разом грали в карти. Хороший він чоловік, той лікар Корона. А вас, Ноемі, ще непокоїть рука? Ви через неї прийшли?

— Я б хотіла поговорити. У вас є час?

— Авжеж. Заходьте, — запросив лікар.

Ноемі пройшла за ним у кабінет. На ходу оглянулася — перевірити, чи не йде за нею Френсіс, але той присів на стільчику в коридорі, заклавши руки до кишень і втупивши погляд у підлогу. Якщо і намагається стежити за нею, робить він це не дуже вдало, адже звідти їхньої розмови не почує. Зраділа на думку, що він тут не за тим. Відтак зачинила за собою двері й сіла за стіл навпроти лікаря Камарілло.

— То в чому річ?

— У Каталіни був удар, — сказала Ноемі.

— Удар? Епілептичний?

— Ні. Я купила лікувальну настоянку в Марти Дюваль. Каталіна сама попросила, сказала, що засіб допомагає їй заснути. Але коли вона випила його, з нею стався напад. Я була в Марти, але не застала її вдома, тому прийшла до вас спитати, чи не чули ви, щоб тут, у місті, ставалося щось подібне через її настоянки.

— Марта пішла або до дочки в Пачуку, або по трави, от ви й не застали її. А щодо подібних випадків, то я нічого не чув. Упевнений, лікар Корона повідомив би мене про таке. Каммінс оглядав вашу кузину?

— Він каже, судоми спричинила настоянка опію.

Лікар Камарілло підняв і закрутив у руках ручку:

— Знаєте, ще не так давно опієм епілепсію лікували. Звісно, алергічна реакція можлива на всякі ліки, але Марта дуже обережна з такими речами.

— Лікар Каммінс назвав її шарлатанкою.

Похитавши головою, Камарілло поклав ручку:

— Вона не шарлатанка. Люди звертаються до неї по допомогу, бо вона їм дійсно допомагає. Якби я вважав, що вона наражає життя містян на небезпеку, не дозволив би їй практикувати.

— Але що, як Каталіна прийняла забагато настоянки?

— Передозування? Так, передозування настоянкою опію — річ неприємна: втрата свідомості, блювання. Але, бачте, Марта не могла дати вам її.

— Чому?

Зчепивши пальці, лікар Камарілло поклав лікті на стіл.

— Такі ліки вона не готує. Настоянку опію можна знайти тільки в аптеці, а Марта виготовляє зілля з місцевих рослин і трав. У цих краях не росте мак, із якого роблять опій.

— Отже, удар викликало щось інше у її складі?

— Не можу сказати напевно.

Ноемі насупилась, неспроможна дати раду отриманій інформації. Видно, просту відповідь на це питання годі зайти.

— Мені прикро, що я не можу допомогти вам. Та поки ви тут, чи можу я оглянути вашу руку? Пов’язку змінювали? — спитався лікар.

— Не змінювала, зовсім забула.

Навіть не відкривала слоїк із цинковою маззю. Хуліо розмотав пов’язку, і Ноемі вже готувалась побачити те саме почервоніння — тільки трохи темніше, ніж минулого разу. Але її рука повністю загоїлася, на шкірі не залишилось ані плямки. Це спантеличило лікаря Камарілло.

— Отакої, пропало, — пробурмотів він. — Такого я ще не бачив. Зазвичай подразнення сходить за сім-десять днів, а то й кілька тижнів, а тут не минуло і двох діб.

— Оце так пощастило, — віджартувалась Ноемі.

— Надзвичайно. Дивина та й годі. Ви хотіли щось іще? Якщо ні, можу переказати Марті, що ви її шукали.