Мексиканська готика

Ноемі обвела олівцем слово «сни». Вона завжди любила залишати нотатки на полях своїх книг, обожнювала перечитувати книги з антропології, занурюватися в розлогі абзаци й ліси зносок. Проте не тепер. Зараз не могла зосередитись. Поклала підборіддя на руку і погризла кінчик олівця.

Вона провела кілька годин в очікуванні, намагаючись чимось себе зайняти, відволіктися: читала книжки, вправлялася у фокусах із картами. Була вже майже п’ята.

Вранці хотіла поговорити з Каталіною, але Флоренс сказала, що вона відпочиває. Близько півдня спробувала ще раз, але вдруге дістала відмову. Флоренс дала їй чітко зрозуміти, що до вечора до хворої не можна.

Як би не хотілося, не слід набридати їй розпитуваннями і намагатися проникнути до кімнати. Не можна. Її просто випхають звідти, та й Вірджил, до всього, мав рацію: вона вчинила неправильно і тепер відчувала провину.

Їй так бракувало приймача у цьому домі. Їй потрібні були музика, розмова. Згадала вечірки з друзями, де можна було постояти біля фортепіано з коктейлем у руці, заняття в університеті й бурхливі дискусії у кафе в середмісті. Але тепер усе, що їй лишалося — тихий дім і повне серце хвилювання.

…а сни про привидів, не записані в цій книзі, розповідають людям про світ мертвих.

Дістала олівець з-між уст і відклала книжку. Читання про Азанде не допомагало, не відволікало. Пригадала обличчя кузини, скорчені кінцівки — весь той епізод, що стався учора.

Узяла кофту — одну з тих, що дав їй Френсіс — і вийшла надвір. Хотіла викурити сигарету, але ставши у тіні будинку, вирішила, що треба відійти далі. Занадто вже він тиснув, холодний, непривітний. Ноемі не хотілося ходити попід його вікнами, котрі їй нагадували допитливі очі, що незмигно стежили за нею. Рушила стежиною, що вела від дому до кладовища.

Два, три, чотири кроки, і ось вона вже біля залізної брами. Зайшла на цвинтар. Хоч минулого разу заблукала в тумані, сьогодні їй було байдуже, що станеться, якщо вона знову заблукає.

Насправді якась її частина хотіла заблукати.

Каталіна. Вона нашкодила їй і навіть не знала, як та зараз почувається. Флоренс нічого не говорила, побачитися з Вірджилом не виходило. Втім, бачити його не дуже й хотілося.

Він наганяв на неї жах.

«Ноемі, ти мало не зробила з мене вдівця».

Вона зробила це ненавмисне. Але яка різниця, навмисне це було, чи ні? Факти — ось що важливо. Так завжди казав їй батько, і тепер Ноемі стало удвічі соромніше. Її попросили виправити — не поглибити — проб­лему. Чи сердиться на неї Каталіна? Що Ноемі скаже їй, коли вони нарешті побачаться? «Вибач, люба кузино, я мало не вбила тебе, але тепер ти маєш кращий вигляд»?

Щільніше закутавшись у кофту, вона рушила поміж порослих мохом пам’ятників і диких квітів. Підійшла до мавзолею, вхід до якого прикрашала кам’яна статуя Аґнеси. Оглянула кам’яні обличчя і руки, побиті чорною цвіллю.

Пошукала табличку з іменем покійниці й таки знайшла. Під час минулого візиту не помітила підпису, хоча в тому не було її провини, адже табличку закривали високі бур’я­ни. Відгорнувши траву, Ноемі стерла землю з напису.

«Аґнеса Дойл. Мати. 1885». Оце й уся згадка, яку Говард Дойл лишив про свою першу дружину. Він казав, що не встиг до ладу познайомитися з Аґнесою, бо вона померла менш як за рік після їхнього весілля, але дивно було ставити на її честь статую й не написати про її життя бодай один-два рядки.

Ноемі спантеличило слово, написане під іменем жінки: Мати. Наскільки їй відомо, діти Говарда Дойла народилися вже в другому шлюбі. Для чого тоді було обирати слово «мати»? Та це Ноемі вже щось надумує. Либонь всередині мавзолею, де покоїться тіло померлої, є нормальна табличка з описом її життя. Та, попри все, ця деталь не давала їй спокою — неначе кривий шов або плямка на новій скатертині.

Сіла біля ніг статуї, висмикнула травинку, міркуючи, чи хтось колись приносив до тих мавзолею і могил квіти. Невже родичі усіх, похованих тут, поїхали звідси? Щоправда, більшість англійців, ймовірно, прибули сюди самі, тому в них і не залишилось нікого, хто міг би попіклуватися про них після смерті. Були там і могили місцевих робітників — безіменні, а без пам’ятника з іменем не знаєш, куди нести квіти.

«Якщо Каталіна помре, — подумала вона, — її поховають тут, і ніхто не принесе квітів на її могилу».

Яка страшна думка. Але й вона сама вчинила жахливо, не більше, не менше. Покинула травинку і глибоко вдихнула. Тиша на цвинтарі була цілковита. Не співали пташки на деревах, не гуділи комахи в траві. Усе лежало під покровом мовчанки. Ноемі ніби сиділа на дні глибокої криниці, закрита від решти світу стіною землі й каміння.