Читаем Мексиканська готика полностью

Ноемі вирішила влаштувати увечері домашнє казино. Це була її улюблена забава. В дитинстві вони всі збиралися в їдальні, вдягалися в чудернацький одяг з бабусиної скрині і вдавали з себе великих гравців із Монте-Карло чи Гавани. В ці ігри грали усі діти, і навіть коли були вже задорослі для таких розваг, молодші Табоади однаково збиралися за столом, ставили якусь платівку для настрою і грали в карти, підтупуючи ногами в такт музиці. Щоправда, в Домі-на-Горі цю атмосферу відтворити не вийде, адже ніяких платівок там не тримали, проте Ноемі була упевнена, що, як постаратися, їм з Каталіною вдасться відчути дух казино.

Поклавши в одну кишеню кардигана колоду карт, в іншу — пляшечку із зіллям, вона зазирнула в кімнату до кузини. Каталіна була сама, не спала. Чудово.

— У мене є дещо для тебе, — сказала Ноемі.

Каталіна сиділа біля вікна. Повернула голову, глянула на Ноемі:

— І що ж це?

— Обирай, у якій кишені — лівій чи правій, — мовила Ноемі, підходячи ближче.

— А як виберу неправильно?

Каталінині розпущені коси спадали їй на плечі. Ніколи в житті вона не стриглася коротко, і Ноемі це страшенно подобалось. Кузина мала чудове блискуче волосся, й вона зберегла трепетні спогади про те, як розчісувала і заплітала його в дитинстві. Каталіна завжди була дуже терпляча і дозволяла Ноемі гратися з нею, як із великою лялькою.

— Тоді ніколи не дізнаєшся, що у другій кишені.

— От дурненька, — відказала Каталіна усміхнено. — Ну гаразд, зіграю за твоїми правилами. У правій.

— Та-дам!

Ноемі поклала їй на коліна колоду. Усміхнувшись, Каталіна відкрила коробку, дістала карту і покрутила її в руці.

— Можемо зіграти кілька партій, — запропонувала Ноемі. — Я навіть дам тобі виграти першу.

— Дзуськи! Піди пошукай когось азартнішого за мене. Але Флоренс не дозволить нам засиджуватись довго.

— Але ж хоч трошки пограти зможемо.

— Тільки в мене немає грошей, а ти ніколи не граєш без ставок.

— Ти просто шукаєш причини, щоб не грати. Чи, може, злякалася злюки-Флоренс?

Каталіна рвучко підвелася, підійшла до нічного столика, повернула до себе дзеркало, поклала колоду карт біля щітки для волосся і подивилася на своє відображення.

— Ні. Зовсім ні, — мовила вона, кілька разів проводячи щіткою по волоссю.

— Добре. Бо в мене є для тебе ще один подарунок — не для боягузів.

Ноемі підняла зелену пляшечку. Каталіна розвернулася, зачудовано дивлячись на неї, і обережно взяла в свої руки.

— Ти це зробила.

— Я ж тобі обіцяла.

— Дякую тобі безмежно, люба, дякую, — мовила Каталіна, обіймаючи її. — Я знала, ти не залишиш мене в біді. Ми звикли вважати, що привиди й страховиська існують лише у книжках, але вони реальні. Ти це знала?

Каталіна відпустила Ноемі й відсунула шухляду. Ді­стала звідти хустинку і пару білих рукавичок, під якими, сховане, лежало головне: срібна ложечка. Тремтячою рукою налила в неї зілля, випила. Тоді одразу ще одну порцію, за нею — ще. Ноемі спинила її на четвертій ложці. Забрала слоїка з рук, поставила на столик і поклала ложечку.

— Не треба так багато. Марта казала, вистачить і однієї ложки, — насварила її Ноемі. — Мені не треба, щоб ти проспала десять годин, перш ніж нам нарешті вдасться зіграти бодай партію.

— Так. Так, звичайно, — мовила Каталіна, кволо посміхаючись.

— То я перетасую чи ти зробиш мені таку честь?

— Давай я.

Каталіна потягнулась до карт. На півдорозі її рука спинилася над колодою. Вона так і заклякла з широко розплющеними очима і міцно стиснутими губами. Виглядала дуже дивно, неначе в трансі. Ноемі спохмурніла.

— Каталіно? Тобі недобре? Може, хочеш сісти?

Каталіна не відповіла. Ноемі обережно взяла її під руку і спробувала відвести до ліжка, але кузина не зрушила з місця. Стиснула руку в кулак, продовжуючи непорушно дивитись перед собою дикими очима. Для Ноемі це було непосильне завдання — мовби намагатися зрушити слона. Як би вона не старалася, Каталіна не посувалася ні на дюйм.

— Каталіно, — промовила вона. — Чому б нам…

Раптом щось гучно хруснуло — Господи Боже, зда­ється, це хруснули її суглоби! — і Каталіна затряслася. Її несамовито трусило з голови до п’ят. Тремтіння посилилось, перейшло в судоми. Вона притисла руки до живота, захитала головою, і з її горлянки вирвався нелюдський крик.

Ноемі спробувала стримати її, вкласти в ліжко, але кузину мов заціпило. Дивно, скільки сили було в ній, зважаючи на її кволий вигляд. Вона опиралася, і обидві дівчини повалились на підлогу. Каталіна спазматично відкривала й закривала рот, руки піднімалися і опускались, ноги несамовито смикалися. З кутика рота потекла цівка слини.

— На поміч! — закричала Ноемі. — Допоможіть!

Її однокласниця страждала на епілепсію, і хоч у школі з нею ніколи не траплялося нападів, Ноемі пригадала, як та одного разу розповіла їй, що завжди носить із собою паличку, якою, в разі нападу, можна розчепити їй зуби.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как живут мертвецы
Как живут мертвецы

Уилл Селф (р. 1961) — один из самых ярких современных английских прозаиков, «мастер эпатажа и язвительный насмешник с необычайным полетом фантазии». Критики находят в его творчестве влияние таких непохожих друг на друга авторов, как Виктор Пелевин, Франц Кафка, Уильям С. Берроуз, Мартин Эмис. Роман «Как живут мертвецы» — общепризнанный шедевр Селфа. Шестидесятипятилетняя Лили Блум, женщина со вздорным характером и острым языком, полжизни прожившая в Америке, умирает в Лондоне. Ее проводником в загробном мире становится австралийский абориген Фар Лап. После смерти Лили поселяется в Далстоне, призрачном пригороде Лондона, где обитают усопшие. Ближайшим ее окружением оказываются помешанный на поп-музыке эмбрион, девятилетний пакостник-сын, давно погибший под колесами автомобиля, и Жиры — три уродливых создания, воплотившие сброшенный ею при жизни вес. Но земное существование продолжает манить Лили, и выход находится совершенно неожиданный… Буйная фантазия Селфа разворачивается в полную силу в описании воображаемых и реальных перемещений Лили, чередовании гротескных и трогательных картин земного мира и мира мертвых.

Уилл Селф

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза