Мексиканська готика

Каталінин напад — хоч це здавалося неможливим — посилювався. Ноемі схопила срібну ложечку зі столу і вставила їй між зуби, щоб вона не проковтнула язика. Коли робила це, збила колоду карт, що лежали біля ложки, і ті розсипалися по підлозі. Одна з них перевернулася, й звідти на неї обвинувально визирнув валет.

Ноемі вибігла у коридор, волаючи:

— На поміч!

Невже ніхто не чув її галасу? Вона побігла далі, гупала у кожні двері й щосили кричала. Зненацька з’явився Френсіс, за ним — Флоренс.

— У Каталіни напад, — сказала вона їм.

Усі кинулися до кімнати. Каталіна досі лежала на підлозі, б’ючись у конвульсіях. Френсіс підскочив до неї і припідняв, тримаючи попід руки. Ноемі хотіла допомогти йому, але дорогу їй заступила Флоренс.

— Вийдіть, — наказала вона.

— Я можу допомогти.

— Вийдіть негайно, — повторила жінка, виштовхнула її у коридор і замкнула двері.

Ноемі гупала щосили, але їй не відчиняли. Чула нерозбірливе жебоніння голосів, із якого раз по раз вихоплювались окремі слова. Нервово закрокувала коридором.

Вийшов Френсіс. Щойно він зачинив за собою двері, Ноемі кинулась до нього.

— Що відбувається? Як вона?

— Ми вклали її в ліжко. Я по лікаря Каммінса, — відповів він.

Вони рушили до сходів. На кожен його широкий крок їй, щоб не відставати, доводилось робити по два.

— Я з тобою.

— Ні, — відказав Френсіс.

— Я хочу зробити хоч щось.

Рішуче захитавши головою, він зупинився, взяв її за плечі й м’яко промовив:

— Якщо поїдеш зі мною, буде тільки гірше. Іди у вітальню й чекай там. Коли повернуся, я покличу тебе. Це буде скоро.

— Обіцяєш?

— Так.

На цьому він побіг сходами. Вона також спустилася. Відчувши, як очі їй поколюють сльози, затулила обличчя руками. Поки дійшла до вітальні, вже ридала ридма. Сіла на килим, зчепивши руки. Минуло кілька хвилин. Вона втерла носа рукавом кардигана, витерла очі долонями, підвелася і стала чекати.

Френсіс збрехав. Його не було довгенько. Та що куди гірше, коли він нарешті повернувся, до Флоренс додався ще лікар Каммінс. Принаймні в Ноемі буде час заспокоїтися.

— Як вона? — поспіхом спитала Ноемі, підійшовши до лікаря.

— Заснула. Найгірше позаду.

— Хвала Богу, — мовила вона, сідаючи на канапу. — Не розумію, що сталося.

— Причиною нападу було це, — суворо мовив лікар, дістаючи пляшечку, яку Ноемі принесла від Марти Дюваль. — Звідки ви це взяли?

— Це снодійне, — відповіла Ноемі.

— Це ваше снодійне зробило їй тільки гірше.

— Ні, — похитала вона головою. — Вона сказала, що воно їй необхідне.

— Ви лікар? — спитав Каммінс із неприхованим роздратуванням. Від обурення Ноемі пересохло в роті.

— Ні, але…

— Отже, ви не знаєте, що в цій пляшечці?

— Кажу ж вам, Каталіна говорила, їй потрібне снодійне, і попросила мене принести його їй. Вона й раніше приймала його, тому від нього їй не могло стати гірше.

— Але стало, — мовив лікар.

— Настоянка опію — ось що ви дали випити своїй кузині, — додала Флоренс, звинувачувально показуючи пальцем на Ноемі.

— Цього не може бути!

— Це був дуже, дуже нерозумний вчинок, — проказав лікар Каммінс. — І як я не розкусив ваші наміри, коли ви почали шукати те дурне зілля? Ще й ложку їй у рота вставили. Мабуть, наслухалися дурних байок про заковтування язика. Усе це маячня.

— Я…

— Звідки ви взяли зілля? — спитала Флоренс.

«Нікому не кажи», — просила Каталіна, тому Ноемі нічого не відповіла, хай навіть згадка про Марту Дюваль допомогла б закінчити з допитом тут і зараз. Однією рукою стиснула спинку канапи, глибоко вганяючи нігті у тканину.

— Ви могли вбити її, — сказала жінка.

— Ні!

Ноемі захотілося плакати, але вона не могла дозволити цього — тільки не перед цими людьми. Френсіс став за диваном, і вона відчула легенький доторк його пальців до своєї руки. Це заспокоїло її й додало сил тримати рот на замку.

— Хто дав вам зілля? — спитав лікар.

Ноемі мовчки поглянула на них, міцно стискаючи канапу.

— Так би й дала вам ляпаса, — промовила Флоренс. — Щоби збити з вашого обличчя цей нахабний вигляд.

Флоренс рушила до неї, і Ноемі відчула, що вона дійсно налаштована дати їй ляпаса. Відштовхнула Френсісову руку, готуючись устати.

— Я був би дуже вдячний, якби ви змогли оглянути батька, лікарю Каммінс. Весь цей шум стривожив його, — почувся голос Вірджила.

Він увійшов з недбалим виглядом, промовивши ці слова звичним рівним тоном. Підійшов до буфета, оглянув вміст карафки, неначе був у кімнаті сам і, як у будь-який інший вечір, вирішив чогось випити.

— Так, авжеж, — відповів лікар.

— Вам краще сходити з ним. Я хочу поговорити з Ноемі віч-на-віч, — звернувся Вірджил до Флоренс і Френсіса.

— Я не… — почала була жінка.

— Я хочу поговорити з нею сам на сам, — твердо повторив він. Із його голосу зникла шовковистість, і він став деркучий, як наждак.

Пробурмотівши «так, звісно», пішов лікар, за ним понуро посунула Флоренс. Френсіс залишив кімнату останнім, кинувши Ноемі стурбований погляд, перш ніж зачинити за собою двері.

Вірджил налив собі склянку, покрутив її, вивчаючи вміст, а тоді підійшов до Ноемі й сів поруч із нею, тернувшись об її ногу своїм коліном.