Мексиканська готика

— Що таке спорові відбитки?

— Кладеш шапочку на папір і від неї лишається відбиток. Це робиться, щоб легше ідентифікувати гриб. Ще я люблю ілюстрації в ботанічних довідниках. Там такі кольори. Може, я… ти…

— Може, що? — спитала вона, так і не дочекавшись продовження.

Він міцно затиснув хустину в руці.

— Може, ти б хотіла побачити відбитки? Знаю, це не дуже цікаво, зате хоч якось розжене твою нудьгу.

— Дякую, залюбки, — відповіла вона, допомагаючи йому, бо він неначе забув усі слова, що знав, і мовчки втупився у землю, ніби намагаючись відшукати потрібні слова там.

Френсіс усміхнувся до неї, обережно накриваючи гриби хустиною. Поки вони говорили, туман розсіявся, і знову стало видно пам’ятники, дерева і чагарники.

— Нарешті я знову не сліпа, — сказала Ноемі. — Тут так сонячно! І повітря свіже.

— Так. Тепер ти можеш дійти до будинку самостійно, — роззираючись довкола, відповів він із ноткою розчарування в голосі. — Або ж ми можемо ще трохи погуляти. Звісно, якщо ти не зайнята, — додав обережно.

Ще кілька хвилин тому їй не терпілося втекти з цього кладовища, але тепер тут було тихо-мирно. Навіть туман здавався приємним. Аж не вірилося, що вона так налякалася. А фігурою, яку вона бачила, міг бути і сам Френсіс, що гуляв, збираючи гриби.

— Я хотіла ще покурити, — промовила вона, закурюючи сигарету. Запропонувала і йому, але він похитав головою.

— Мати збиралася поговорити з тобою про це, — посерйознішавши, мовив він.

— Знову розкаже мені, що куріння — паскудна звичка? — спитала Ноемі, закинувши голову і випускаючи дим.

Це була одна з її улюблених поз. Так її гарна, лебедина шия видовжувалась, через що вона ставала схожа на кінозірку. Уґо Дуанте та інші хлопці, що впадали за нею, вважали цей рух дуже привабливим.

Так, вона любить себе і не вважає це гріхом. Вона знає, що схожа на Кеті Хурадо[8], якщо стане у правильну позу, і чудово розуміє, яка поза правильна. Втім, театральну студію вона покинула. Сьогодні їй хотілося бути схожою на Рут Бенедикт або Марґарет Мід[9].

— Напевно. В нашій родині дотримуються здорового способу життя. Ніяких сигарет, кави, гучної музики і шуму. Тільки холодний душ, запнуті штори, тихі розмови і…

— Але чому?

— Так тут заведено, — м’яко промовив Френсіс.

— Здається, на кладовищі й то більше життя, — відповіла вона. — Може, візьмемо якось флягу віскі й влаштуємо вечірку тут під сосною. Я куритиму просто на тебе, ми пошукаємо галюциногенних грибів. Якщо вони дійсно викликають нестримну хіть і у тебе виникнуть на мене плани, я не заперечуватиму.

Звісно, вона жартувала. Кожен здогадався б, що це жарт, бо ж у її голос прослизнула драматична інтонація актриси. Та він сприйняв це зовсім не так і вже не шарівся, а зблід, як простирадло. Похитав головою:

— Мати сказала б, що не можна пропонувати… не можна…

Він затнувся, хоч можна було не продовжувати. На обличчі його відбилася відраза.

Ноемі уявила собі, як він розмовляє з матір’ю, пошепки промовляючи слово «розпуста», і обоє кивають, погоджуючись. Вищі та нижчі раси. Ноемі точно не належить до першої категорії. Їй не місце у Домі-на-Горі, вона не заслуговує на щось більше, ніж зневагу.

— Френсісе, мені байдуже, що думає твоя мати, — сказала вона, кинувши сигарету й енергійно розтоптавши її каблуком. Відтак пішла: — Я йду додому, а ти — страшенний зануда.

Зробивши кілька кроків, зупинилась, розвернулася, схрестивши руки на грудях.

Він плентався за нею і був уже близько.

Ноемі глибоко вдихнула:

— Я хочу побути сама. Не треба мене проводжати.

Френсіс нахилився і обережно підняв гриб, який вона розчавила, поспішаючи до брами. Він був шовковисто-­білий, шапочка відпала від ніжки. Хлопець взяв гриб у руку.

— Руйнівний янгол, — промимрив він.

— Даруй? — спантеличено спитала вона.

— Отруйний гриб. Так він називається. Його споровий відбиток білого кольору. За цим його можна відрізнити від їстівного.

Поклав гриб на землю і став, обтрушуючи землю зі штанів.

— Мабуть, я тобі смішний, — промовив тихо. — Кумедний дурник, що чіпляється за материну спідницю. І в цьому ти права. Я не насмілююсь робити нічого, що могло б засмутити її або дядька Говарда. Особливо дядька Говарда.

Він глянув на неї, і вона збагнула, що зневага в його погляді була спрямована не на неї, а на нього самого. Їй стало соромно. Пригадала, як Каталіна казала їй якось, що вона здатна лишати незгладимі шрами, коли не стежить за своїм гострим язиком. «Попри свій блискучий розум, ти часом зовсім не думаєш», — казала кузина. Це була свята правда. І ось знову вона навигадувала нісенітниць, коли ж у дійсності він не сказав нічого страшного.

— Ні. Вибач, Френсісе. Це я дурепа, зовсім не думаю головою, — мовила вона якомога невимушеніше, сподіваючись, що він розуміє, що вона сказала те ненавмисне і з цього можна посміятися.

Він повільно кивнув, хоч і не виглядав переконаним. Вона простягнула руку і торкнулася його пальців, брудних від грибів.

— Мені дуже шкода, — повторила, цього разу без всякої легковажності.