Мексиканська готика

Зненацька Ноемі все збагнула. Для чого Говарду жертвувати власним сином, своїм улюбленцем? Куди розумніше узяти хлопця, до якого йому байдуже, чию свідомість він поглине без жодного докору сумління. Невже усе це була гра, і він від самого початку збирався нишком залізти у Френсісову шкіру, а далі, вже в його подобі, — в ліжко до Ноемі? Вона б нічого не запідозрила, а потім їй було б уже байдуже, й вона зрештою покохала б цю оболонку Френсіса.

— Але так не можна, — промимрила вона.

Френсіс покірно рушив до лікаря. Ноемі спробувала схопити його за руку, та Флоренс перехопила її й силоміць всадила у чорне крісло. З відсутнім виглядом бродила кімнатою Каталіна. Постояла трохи в ногах ліжка, затим походила ще і зупинилася біля узголів’я.

— Усе могло б минути тихо і спокійно, — звернулася Флоренс до Ноемі, зміряючи її поглядом. — Якби ти спокійно сиділа в кімнаті і не зчиняла галасу.

— Вірджил намагався зґвалтувати мене, — відповіла Ноемі. — Треба було вбити його.

— Цить, — з огидою урвала її Флоренс, бо у цьому домі не було заведено говорити такі бридкі речі, навіть у таку мить.

Ноемі спробувала встати, але Флоренс тут же навела на неї пістолет. Вона відкинулася назад і вчепилася руками в ручки крісла. Френсіс підійшов до Говардового ліжка і тихенько заговорив до лікаря.

— Він ваш син, — прошепотіла Ноемі.

— Це лише тіло, — суворо відказала Флоренс.

Тіло. Ось чим усі вони були для нього. Тіла шахтарів, похованих на цвинтарі, жінок, що народжували їм дітей, і навіть тіла тих-таки дітей були лише новими шкірами для ненажерливого змія. А на ліжку перед нею лежало найголовніше тіло — батько сімейства.

Лікар Каммінс поклав руку Френсісові на плече, той став навколішки і покірно склав руки.

— Схили голову, ми будемо молитися, — наказала Флоренс.

Ноемі не послухалась, і Флоренс вдарила їй по поти­лиці. Відчувалося, що вона мала натреновану до того руку. Від удару перед очима Ноемі замиготіли зірочки, й вона подумала, чи била Флоренс так само Рут, привчаючи до покірності.

Ноемі зчепила руки.

З іншого боку ліжка Каталіна повторила за всіма й собі склала руки. На її обличчі не відбивалося жодної емоції, воно було непроникне.

— Et Verbum caro factum est, — промовив Говард низьким голосом, змахуючи рукою з бурштиновим перснем, відтак заговорив щось мовою, якої Ноемі не знала.

Проте розуміти його слова було необов’язково. Покірність, прийняття — ось чого він вимагав. Відданість інших несказанно тішила старого.

У сні він казав їй покинути опір. Ось що було йому найважливіше. І хоч процес цей був суто фізичний, йому не бракувало й ментального виміру. Говард потребував, щоб його жертви здавалися йому. Це приносило йому велике задоволення.

Покинути опір.

Ноемі підняла очі. Френсіс шепотів щось, злегка ворушачи губами. В унісон з ним бурмотіли лікар Каммінс, Флоренс і Говард. Цей тихенький шепіт звучав дуже дивно — неначе то звучав єдиний голос, немов їхні голоси злились воєдино і звучали з інших уст, дедалі гучніше, накочуючись, ніби хвиля.

Наростаючи, піднялося дзижчання, яке вона вже чула раніше — ніби сотні бджіл гуділи під підлогою і в стінах.

Говард підняв руки, ніби хотів узяти Френсіса за голову. Ноемі пригадала поцілунок старого, але цього разу мало статися щось гірше. Говардове тіло вкривали струпи, від нього смерділо гниллю; незабаром воно розвалиться і він помре. Помре, щоб зайняти нове тіло, і не буде більше ніякого Френсіса. Це замкнене коло. Він пожирає власних дітей, вони слугують йому їжею. Їжею жорстокого бога.

Каталіна тихенько підступила до ліжка. Усі, крім Но­емі, стояли з опущеними головами.

Аж тут вона побачила це. Каталіна взяла лікарів скальпель і подивилась на нього очима сновиди, що не усвідомлює, який предмет тримає в руці — неначе ступор досі не відступив.

Її обличчя зненацька перемінилося, зблиснуло ясністю усвідомлення й заклекотіло гнівом. Ноемі навіть не знала, що кузина здатна на таку лють. Це була неприхована ненависть, яка приголомшила її. Зачувши неладне, Говард повернув голову і в ту ж таки мить отримав скальпелем в обличчя.

Удар був сильний і прийшовся точнісінько в око.

Каталіну охопив шал, вона наносила удар за ударом — у шию, вухо, плече старого, — забризкуючи постіль чорним гноєм і темною кров’ю. Говард кричав і смикався, мовби його било струмом, решта — вторували йому, смикаючись в унісон. Лікар, Флоренс і Френсіс повалилися на підлогу в жахливих корчах.

Каталіна відступила, випустила скальпеля з рук, підійшла до дверей і стала в проході, оглядаючи кімнату.

Ноемі зірвалась на ноги й підбігла до Френсіса. Його очі були заслані білою пеленою. Вона схопила його за плечі й спробувала підняти.

— Забираймося звідси! — гукнула, ляскаючи його по обличчю. — Вставай, нам треба йти!

Все ще заціпенілий, він вчепився їй у руку, піднявся і рушив за нею. Однак в останню мить за литку її схопила Флоренс. Ноемі втратила рівновагу і повалилася, потягнувши за собою Френсіса.