Мексиканська готика

— Наречені Дойлів — порядні дівчата, скромні й невинні. Що стається між чоловіком і жінкою — велика загадка для них.

Ноемі це здалося маячнею, адже сам Говард був розпусником, як і Вірджил. Може, якась видимість порядності в них і лишилася, проте обидва не надто приховували своє істинне єство.

— Я знаю всі частини тіла, — відказала Ноемі.

— Значить, розумієш, що треба робити.

Флоренс потягнулася до неї зняти фату, але Ноемі відсторонила її руку — хоч їй і паморочилося в голові й допомога була б не зайва.

— Я сама. Можете йти.

Схрестивши руки на грудях, Флоренс востаннє зиркнула на неї і вийшла з кімнати.

«Хвала Богу», — подумала Ноемі.

Вона зайшла у ванну, заглянула у дзеркало, повиймала з волосся шпильки з гребінцями й пошпурила фату на підлогу. Відчула, що змерзла. Повернувшись у кімнату, вдягнула свій улюблений кардиган, сягнула в кишеню й намацала там холодну тверду запальничку.

В голові паморочилось, але не сильно — не так, як останнього разу в Говардовій кімнаті. Вона почувалася наче п’яна, от тільки вина не пила майже зовсім, крім того маленького ковтка під час церемонії.

В кутку кімнати помітила ту саму пляму, котра якось налякала її. Зараз та не рухалася, зате по краях її танцювали крихітні золоті цяточки. Заплющивши очі, Ноемі збагнула, що цятки насправді бігають у неї перед очима, як-от коли довго дивитись на лампу, а тоді відвести погляд.

Не розплющуючи очей, сіла на ліжко. Подумала, де зараз Френсіс, що йому розповідають і чи відчуває він таке ж поколювання, що пробігає хребтом.

Їй неясно привиділося інше весілля й інша наречена в перловому намисті. На ранок заручин вона отримала срібну скриньку, в якій знайшла барвисті стрічки, діаманти й коралове намисто. Говардова рука на її руці, блиск бурштинового персня. Вона не хоче цього, але мусить… Хто це?.. Аґнеса чи Аліса? Ноемі не могла сказати. Напевне, Аліса, бо наречена весь час думала про свою сестру.

Сестра.

Ноемі зненацька згадала Каталіну. Розплющила очі й втупилася у стелю. Якби ж вони могли побалакати, перекинутися бодай словом, це б хоч трохи заспокоїло їх обох.

Потерла рукою губи. В кімнаті потеплішало, хоча досі було зимно. Повернувши голову, Ноемі побачила Вірджила, який стояв біля її ліжка.

Спершу подумала, що то їй привиділось і насправді до неї прийшов Френсіс — що то Сутінь знову грається із нею. Та й чого б то Вірджилу бути в її кімнаті? Однак коли він усміхнувся, збагнула, що така посмішка нізащо не з’явилася б на Френсісовому обличчі. Вірджил хтиво зиркнув на неї.

Вона зірвалась на ноги, хотіла утекти, але спіткнулася. Він спіймав її двома спритними рухами і стиснув плече.

— І ось ми знову тут, Ноемі.

Він міцно тримав її, й вона знала, що самою фізичною силою його не здолати. Глибоко вдихнула:

— Де Френсіс?

— Отримує прочухана. Чи ти думала, ми не здогадаємось? — спитав Вірджил, сягнув до кишені й дістав слоїка із зіллям. — Та й однаково воно б не подіяло. Як ти почуваєшся?

— Як п’яна. Ви нас отруїли?

Він сховав пляшечку назад у кишеню:

— Ні. Це був невеличкий весільний подарунок. Такий собі афродизіак. Шкода, Френсіс не зможе насолодитись його дією.

Вона згадала, що під матрацом у неї схована бритва. Це вже бодай щось. Якби ж тільки дістати її якось. Вірджил тримав її за плече залізною хваткою. Спробувала скинути його руку, та намарно.

— Я Френсісова дружина.

— Його тут нема.

— Але ж твій батько…

— Він також не тут. Дивно, але вони обидва зайняті. — Нахилив голову. — Френсіс — ще зелений хлопчисько без жодного досвіду, а от я знаю, що треба робити і чого ти хочеш.

— Нічого ти не знаєш, — прошепотіла вона.

— Ти мариш мною й шукаєш мене уві сні, — сказав він. — Ноемі, тобі нудно жити звичайним життям. Ти не можеш без небезпеки, але вдома тебе тримають у клітці, з якої ти прагнеш вирватися. Чи я не правий? Ти граєшся з людьми і хочеш, аби комусь стало мужності погратися з тобою?

Це було несправжнє питання, на яке він не очікував відповіді. Замість того припав до неї устами, й вона вкусила його — але не щоб спинити його. Він це чудово знав, бо казав правду про те, що вона любить гратися, фліртувати, дражнитися і танцювати, а всі навколо такі обережні з нею, бо вона — Табоада. Але час до часу її серце сповивала чорна зажура і їй хотілося скочити на когось, як кішка.

Та хай навіть почала визнавати, що це дійсно притаманне їй, Ноемі розуміла, що це не вона.

Мабуть, вона ненароком промовила це вголос, бо Вірджил засміявся:

— Авжеж, це ти. Хай я навіть і підштовхнув тебе трохи, це однаково ти.

— Ні.

— Ти хочеш мене, фантазуєш про мене. Ми розуміємо і знаємо одне одного, і знаємо дуже добре. Під усіма твоїми масками криється нестримна жага.

Вона дала йому ляпаса, та це ні до чого не призвело. Відступившись на коротку мить, він взяв її обличчя у свої руки й провів пальцем по шиї. Вона зітхнула від густої, гарячої жаги, що миттю охопила її.