Мексиканська готика

— Вони слухають, так? — прошепотіла вона. І хоч їм було не зрозуміти її слів, адже сказані вони були іспанською, вона усе одно хвилювалася.

— Так, — відповів він.

Він також боявся, це було видно. Серед тиші його серце голосно калатало. Вона підняла голову, поглянула на нього, але він притулив пальця до губ, підвівся і відступив, що наштовхнуло її на думку, чи, на додачу до здатності чути, цей будинок не може бачити.

Сутінь, як тремтлива павутинка, тихенько вичікувала, а вони, як ті мухи, сиділи на сріблястій шовковій ниточці, ризикуючи найнепомітнішим рухом видати себе хижому павукові. Яка ж страшна думка, та навіть попри неї Но­емі не покидала рішучості добровільно увійти у той холодний чужий простір.

Їй було страшно, але вона розуміла, що Рут існує лише в Сутіні і їм треба поговорити. От тільки як це зробити? Коли Френсіс пішов, Ноемі лягла на ліжко, витягнула руки уздовж тіла, прислухалася до власного дихання і спробувала уявити собі обличчя дівчини, яке бачила на портреті.

Зрештою заснула й побачила сон. Вони з Рут були на кладовищі, брели серед могил. Їх огортав густий туман. Рут несла ліхтаря, котрий палахкотів слабеньким жовтим світлом. Вони підійшли до входу в мавзолей, дівчина підняла ліхтар, і обидві звели голови до пам’ятника Аґнесі. Тьмяного світла було замало, тому половина пам’ятника ховалася в тіні.

— Це наша мати, — промовила Рут. — Вона спить.

«Не твоя мати», — подумала Ноемі, оскільки Аґнеса померла в молодості, разом з дитиною.

— Наш батько — потвора, що виходить серед ночі й бродить по дому. Його кроки чутно в коридорі, — сказала Рут, піднявши ліхтаря вище, розкидаючи навсібіч тіні, що миттю поглинули тіло і руки статуї. Світло впало на обличчя Аґнеси, освітивши її незрячі очі й міцно стиснені уста.

— Батько не може скривдити тебе, — мовила Ноемі. Повинно ж бути тут хоч щось добре, адже примарі неможливо нашкодити.

Дівчина спохмурніла:

— Він постійно кривдить нас. Він завжди це робив і не припинить ніколи. — Повернула світло до Ноемі, від чого та замружилась і затулилася рукою. — Ніколи, ніколи, ніколи. Я бачила тебе, і мені здається, ми знайомі.

Розмова їхня була хоч і уривчаста, але значно зв’язніша, ніж досі. Насправді, чи не вперше Ноемі мала враження, що розмовляє з живою людиною, а не тьмяним вуглецевим відбитком. Втім, це саме те, чим є Рут: слабеньким вуглецевим відбитком давно знищеного древнього манускрипту. Тож не варто винуватити дівчину в тому, що її словам бракує сенсу чи що вона постійно рухає ліхтарем угору-вниз, наче механічна лялька.

— Так, ти вже бачила мене у домі, — відповіла вона, торкаючи Рут за плече. — Я хочу спитати в тебе дещо і сподіваюся, ти знаєш відповідь. Наскільки сильний зв’язок між твоєю родиною й будинком? Чи може Дойл піти з нього і більше не повертатися? — спитала вона, згадавши Френсісові слова.

Рут схилила голову і поглянула на Ноемі:

— Батько дуже сильний. Відчувши, що щось не так, він відправив матір та інших… спинити мене. Я намагалася зберігати ясність розуму, записала свій план, зосереджуючись на кожному слові.

Сторінка зі щоденника. То вона для того, щоб не забути план? То це і є ключ до Сутіні, щоб увійти в неї? Зосередитися на командах та інструкціях, і хай вони ведуть тебе самі?

— Рут, чи під силу комусь із Дойлів покинути дім?

Рут уже не слухала її, тільки дивилась скляним поглядом. Ноемі стояла рівно навпроти неї.

— Ти думала про втечу? З Беніто? — знову спитала вона.

Кліпнувши, дівчина кивнула.

— Так, — шепнула вона. — Може, це вдасться тобі. Я думала, що зможу, але це ніби ланцюг. Це у нас у крові.

Як у тих цикад, про яких розповідав їй Френсіс. «Якщо треба, я винесу його звідси», — подумала вона, ще більше ствердившись у своїй думці, хай би які невтішні були слова Рут. У всякому разі в неї лишалася можливість витягнути Френсіса з лап Говарда Дойла та його моторошного будинку.

— Тут темно, — промовила Рут, дивлячись у небо, на якому не було ні місяця, ні зірок. Самі лиш темрява і туман. — Візьми його, — простягнула вона їй ліхтаря.

Ноемі взяла, стиснувши пальці навколо металевої ручки. Рут сіла біля підніжжя пам’ятника, торкнулася ніг Аґнеси і подивилась на неї. Відтак лягла, немов збиралася поспати на трав’яному ліжку під туманною ковдрою.

— Не забувай розплющувати очі, — сказала наостанок вона.

— Розплющ очі, — прошепотіла Ноемі.

Прокинувшись, Ноемі виглянула у вікно. Сонце вже встало. Весілля мало відбутись увечері.

24

Весілля проводили навпаки: спершу бенкет, за ним — церемонія.

Усі зібралися в їдальні. Френсіс і Ноемі сіли разом, Флоренс і Каталіна — напроти молодих, Вірджил — у голові столу. Не прийшли тільки Говард і лікар Каммінс.