Мексиканська готика

Пляма в кутку кімнати пульсувала, змінювалась. Боляче вчепившись пальцями їй у шкіру, Вірджил притягнув її до себе. На плямі виступили золоті жили. Він штовхнув її на ліжко, провів рукою по стегну і спробував задерти спідницю. Ноемі запанікувала.

— Стривай! — промовила, зіштовхуючи його з себе.

— Чого чекати, для чого дражнитися?

— Сукня! — Він насупився, та Ноемі продовжила, намагаючись виграти час: — Допоможи мені скинути сукню.

Така пропозиція йому сподобалась, і він широко всміхнувся. Вона сіла, він здер з неї кардиган, пошпурив на ліжко і став прибирати волосся їй із шиї. Вона ж гарячково думала, намагаючись знайти вихід…

Кутиком ока побачила, як помережана золотом пляма розрослася на стіні й стала скрапувати на підлогу, всякчас змінюючи форму й подобу: ось це візерунок із трикутників, які в одну мить перетворюються на діаманти, а наступної беруться завитками. Закивала головою, відчувши, ніби велетенська рука притиснулася до її обличчя й душить її.

Вона ніколи не вибереться з цього дому. Сама лише думка про це сміховинна. Бажання піти звідси було помилкою, адже вона хоче стати частиною його, влитися у дивне плетиво жил, м’язів і плоті Дому-на-Горі. Вона хоче стати єдиним цілим із Вірджилом.

Жага.

Він вже розстібнув верхні ґудзики на її сукні. Вона могла б давно піти. Слід було зробити це ще на самому початку, коли їй стало незатишно тут. Але ж це так цікаво — прокляття, примари. Вона ж сама розповідала Френсісу, що хоче розгадати цю таємницю.

Як завжди, усьому виною цей млосний потяг. Але чому ні?

Чому ні? Жага.

Ще мить тому її тіло сковував холод, але зараз воно пашіло. Пляма скрапувала на підлогу, наливши вже цілу калюжу, яка нагадала їй про чорну гущу, яку Говард залив їй у горлянку. Спогад викликав у ній нестримну відразу й бридкий присмак у роті. Вона подумала про Каталіну, Рут, Аґнесу і ті жахливі речі, що ці чудовиська робили з ними і збираються зробити з нею.

Відвернувши погляд від пульсуючої, драглистої плями, Ноемі щосили відштовхнула Вірджила від себе. Він ударився об комод біля ніг ліжка і впав. Скочивши на підлогу, вона просунула руку під матрац і неслухняними пальцями схопила заховану там бритву.

Міцно стискаючи зброю в руці, подивилася на Вірджила, що з заплющеними очима непритомно лежав на підлозі. Нарешті їй хоч десь пощастило. Повільно вдихнувши, нахилилась до нього. Обмацала кишені, знайшла слоїк, вийняла пробку і трохи відпила, втерши губи рукою.

Зілля подіяло негайно. На неї накотила нудота, руки затремтіли, і пляшечка впала додолу. Ноемі схопилася за бильце ліжка, уривчасто задихавши. «Господи, я зараз зомлію», — подумала вона. Намагаючись зберігати тяму, вкусила себе за руку. Допомогло.

Чорна калюжа, що натекла на підлогу, почала зменшуватись, туман в голові — розсіюватись. Одягнувши кофту, поклала в одну кишеню бритву, в іншу — запальничку.

Подивилась на Вірджила, що досі лежав непритомний. Захотілося ввігнати лезо йому в обличчя, але руки тремтіли. Треба чимшвидше забратися звідси і знайти Каталіну. Не можна гаяти часу.

25

Притримуючись за стіну, Ноемі бігла темним коридором. Ті лампи, що були робочі, світили тьмяним, примарним світлом, блимаючи раз по раз, але вона знала дорогу напам’ять.

«Швидше, швидше», — підганяла вона себе.

Боялася, що кімната Каталіни буде замкнена, та коли повернула ручку, двері відчинилися.

Каталіна в білій сорочці сиділа на ліжку. Вона була не сама. Компанію їй складала Мері, втупившись у підлогу.

— Каталіно, ми йдемо звідси, — сказала Ноемі, простягаючи до кузини одну руку, а в іншій стискаючи бритву.

Каталіна не ворухнулася, навіть не упізнала Ноемі, кинувши на неї порожній погляд.

— Каталіно, — повторила вона, але намарно.

Тремтячою рукою стиснувши бритву, Ноемі прикусила губу і ступила всередину, не зводячи очей з покоївки, котра сиділа в кутку.

— Заради Бога, Каталіно, прокинься, — погукала ще раз.

У відповідь на її слова голову підняла Мері. Сфокусувавши погляд золотих очей на Ноемі, вона кинулась на неї, штовхнула на нічний столик і вчепилася в горло. Напад був настільки несподіваний, а сила — неочікувана для жінки її віку, що Ноемі випустила з рук бритву. Зі столика попадали пляшечки з парфумами, гребінець і фото Каталіни у срібній рамці.

Покоївка не відступала, притискаючи Ноемі до столика. З одного боку в горло їй вганялися пальці жінки, з іншого — дерев’яна стільниця. Помацала рукою, шукаючи хоч щось, що можна використати як зброю, але стягнула лише серветку і перекинула порцелянового глека, який гепнувся додолу й тріснув.

— Наша, — промовила покоївка зовсім не жіночим голосом, який прозвучав дивно, скрипуче. Це був голос самого будинку, чогось або когось іншого, відтворений її зв’я´зками.

Ноемі спробувала скинути її руки зі своєї горлянки, але Мері вчепилася в неї, наче клешнями, і їй не лишилось нічого, крім як хрипіти і смикати жінку за волосся. Та це нічого не давало.

— Наша, — повторила Мері й вишкірила зуби, як дика тварина.

Одначе від болю Ноемі того майже не бачила. Очі заступали сльози, горло пекло вогнем.