Мексиканська готика

Неочікувано Мері відпустила, і Ноемі змогла вдихнути. Хапала повітря великими ковтками, спершись рукою на комод.

Покоївку від Ноемі відтягнув Френсіс, що забіг до кімнати в останню мить. Роззявивши рота, з лютим виском, жінка метнулась до нього, збила на підлогу і вчепилася в горлянку, зігнувшись над ним, наче хижа пташка, готова проковтнути свою жертву.

Ноемі підняла бритву і наблизилась до них.

— Припини! — крикнула вона.

Покоївка розвернулась до неї й зашипіла, готова знову схопити її за горлянку.

Відчувши приплив нудотного жаху — чистого, непоборного, — Ноемі рубонула Мері по горлу. Раз, двічі, тричі ввігналося лезо у плоть, і, не видавши жодного звуку, жінка долілиць звалилася на підлогу.

З пальців Ноемі стікала кров. Френсіс підняв голову, подивився на неї каламутними очима, встав і підійшов до неї.

— Ти не поранена? — спитав він.

Потерши вільною рукою шию, вона поглянула на мертву жінку на підлозі. Скоріш за все, мертву. Ноемі не наважувалася перевернути її, щоб перевірити це, але під нею росла калюжа крові.

Серце калатало нестримно, як навіжене, кров капала з пальців, замащуючи сукню. Ноемі сховала бритву до кишені й витерла сльози.

— Ноемі?

Він став просто перед нею, і вона рвучко підняла очі на його бліде обличчя.

— Де ти був? — спитала вона, щосили схопивши його за лацкан піджака. Хотілося ляснути його за те, що покинув її саму.

— Мене замкнули в кімнаті, — відповів він. — Але я вирвався, бо мусив відшукати тебе.

— Ти кажеш правду? Ти не покинув мене?

— Ні! Ти не поранена?

Вона хмикнула невеселим смішком, пригадавши, що їй спершу довелося рятуватися від зґвалтування, а тоді її мало не задушили.

— Ноемі, — повторив хлопець.

Його голос звучав стурбовано. Але так і мало бути. Всім їм би слід хвилюватися. Вона відпустила його:

— Треба забиратися звідси.

Повернулась до Каталіни. Кузина все ще сиділа на ліжку. Все ще не ворушилася, тільки притулила долоню до губ, дивлячись на мертву покоївку. Стягнувши покривало, Ноемі схопила її за руку.

— Ходімо, — сказала вона, а коли та не ворухнулася, повернулась до Френсіса, що стояв у замазаному кривавими відбитками піджаку. — Що з нею?

— Певне, її знову отруїли. Без зілля…

Ноемі взяла в руки обличчя кузини і твердо промовила:

— Ми йдемо звідси.

Каталіна не зреагувала, не подивилась на Ноемі. Її очі були мов скляні. Схопивши з підлоги капці, Ноемі натягнула їх їй на ноги і потягнула сестру за руку. Каталіна покірно пішла за нею.

Вони побігли коридором. У білій сорочці Каталіна була схожа на ще одну наречену. «Ми як дві примарні наречені», — подумала Ноемі.

Перед ними з глибокої темряви виступила тінь і перегородила шлях, неабияк налякавши Ноемі.

— Зупиніться, — почувся голос Флоренс.

Її обличчя було спокійне, голос звучав рівно. В руці вона тримала пістолет, але так буденно, неначе ходила з ним щодня.

Вони зупинилися. Ноемі мала з собою бритву, але щойно стиснула її ручку, збагнула, що не має ані найменшого шансу, адже Флоренс навела дуло на неї.

— Кинь, — наказала жінка.

Руки Ноемі дрижали, рукоять була слизька від крові, та вона однаково підняла лезо вгору. Біля неї затремтіла Каталіна.

— Ви не змусите мене.

— Я сказала, кинь, — повторила Флоренс.

Її спокійний голос зовсім не змінився, проте в холодних очах читалася нестримна лють. Та навіть так Ноемі не відпускала зброї, аж доки Флоренс не перевела приціл на Каталіну. Погроза була очевидна, тож озвучувати її не було сенсу.

Сковтнувши, Ноемі відкинула бритву.

— Розвернулися і пішли, — скомандувала Флоренс, і вони послухались.

Пройшли всю дорогу назад, доки не добулися до Говардової кімнати з каміном і портретами його дружин. Як і раніше, старий лежав у ліжку, біля якого сидів лікар Каммінс. Його саквояж стояв відкритий на столику. Видобувши з нього скальпель, він проколов кілька струпів на губах Говарда і розрізав тоненьку плівку, що обвивала його рот.

Певне, це полегшило біль, бо старий зітхнув. Лікар Каммінс поклав скальпеля біля саквояжа, витер лоба рукою і гучно видихнув.

— Ось і ви, — промовив він, обходячи ліжко. — Процес прискорився, він не може дихати. Мусимо починати.

— Це все вона, — сказала Флоренс. — Ми затрималися через неї. Мері мертва.

Говард лежав спертий на купу подушок, з відкритим ротом, і дихав із присвистом, тримаючись покрученими руками за простирадло. Його бліда шкіра була як воскова, поплетена темними судинами. По підборіддю стікала чорна цівка.

Лікар Каммінс підняв руку і показав пальцем на Френсіса.

— Іди сюди, — скомандував він. — А де Вірджил?

— Він поранений. Я відчула його біль, — відповіла Флоренс.

— Ми не маємо часу тягнути його сюди, пора починати переселення, — сказав лікар, миючи руки в мисці з водою. — Головне, що тут є Френсіс.

— Це не може бути він, — похитала головою Ноемі. — Ви готували не його.

— Авжеж, його, — промовила Флоренс із непорушним спокоєм на обличчі.