Мексиканська готика

— Звідки тобі було знати? — спитала Каталіна.

— Якби я не послухала їх і забрала тебе звідси, нас би вже не було тут.

— Вони б не дозволили тобі зробити це, Ноемі. Досить вже й того, що ти приїхала. Коли ти поруч, мені легше. Ти наче розбила закляття, як у тих казках, що я колись тобі читала.

Скоріше, то діяло зілля, яке давав їй Френсіс, та Ноемі усе одно кивнула і взяла кузину за руки. Якби ж усе вийшло! Казки, які читала їй Каталіна, завжди закінчувались щасливо: поганці отримували по заслузі, справедливість торжествувала, принц забирався у вежу і рятував принцесу. І навіть похмурі моменти, як-от, коли зла сестра відрізає собі п’ятку, і ті швидко забувалися, щойно Каталіна оголошувала, що всі жили довго і щасливо.

Але сама Каталіна вже давно забула значення тих чарівних слів — довго і щасливо, — тож Ноемі лишалося тільки сподіватися, що їхній план втечі спрацює. Надія — це все, що у них лишилось.

— Він знає, щось не так, — кліпнувши, зненацька промовила Каталіна.

— Хто? — спантеличилася Ноемі.

Каталіна міцно стиснула губи. Таке вже бувало з нею: вона ні з того, ні з сього стихала, губила думку. Хоч вона і запевнила Ноемі, що їй краще, це було не зовсім так. Ноемі прибрала їй за вухо пасмо волосся:

— Каталіно, що трапилось?

Захитавши головою, кузина лягла і відвернулася від неї. Ноемі торкнула її за плече, але Каталіна скинула її руку. Підійшов Френсіс.

— Гадаю, вона стомилася, — сказав він. — А нам пора йти. Мати хотіла, щоб ти приміряла сукню.

Про сукню вона зовсім не думала, це було останнє, що її хвилювало. Що на неї зараз не вдягни, згодиться. Та, побачивши ту сукню на ліжку, Ноемі неабияк здивувалася і сторожко оглянула її. Торкатися не хотілося.

Сукня була пошита з шифону і сатину, мала мереживний комір і довгу низку перлових ґудзиків на спині. Багато років пролежав цей шедевр у великій запилюженій коробці, тому цілком можна було б очікувати, що ним уже встигла поласувати міль, однак тканина, хоч і пожовтіла злегка, залишилась неушкоджена.

Бридкою вона зовсім не була, Ноемі віднаджувало дещо інше: було видно, що ця сукня — примха молодої дівчини, яка давно померла. А може, й двох. Чи вдягала її перша Вірджилова дружина?

В голові їй майнула думка про пусту зміїну шкіру. Скинувши свою, Говард прослизне в інше тіло, порине в теплу плоть, як лезо. Уроборос.

— Приміряйте, щоб ми могли її перешити, — сказала Флоренс.

— У мене є сукні. Пурпурова тафтова…

Флоренс напружилася, припідняла голову і склала руки:

— Бачите мереживо на комірі? Його взяли з іншої су­кні й додали сюди. Ґудзики — також. Цю сукню вдягатимуть і ваші дочки. Тут так заведено.

Придивившись уважніше, Ноемі помітила на поясі й ліфі сукні дірки. Бездоганний стан вбрання був оманою.

Забравши сукню, пішла у ванну перевдягнутися. Коли вийшла, Флоренс оглянула її критичним оком. Зробили заміри, необхідні зміни намітили шпильками: трохи тут, трохи там. Флоренс пробубніла щось Мері, й покоївка відкрила ще одну запилюжену коробку, звідки дістала пару туфель і фату. Фата була у ще жалюгіднішому стані, ніж сукня: від старості вся пожовкла, замість білої стала кремова, квітковий візерунок на облямівці побила цвіль. Туфлі були не менш жахливі, до всього ще й на розмір більші.

— Згодиться, — кинула Флоренс. — Як і ви сама, — додала в’їдливо.

— Якщо я вам не подобаюся, можете попросити дядька скасувати церемонію.

— Дурненька. Чи ти гадаєш, він передумає? В нього вже розгорівся апетит, — відказала жінка, поправляючи їй пасмо волосся.

Вірджил також торкався її волосся, але у тому дотику був зовсім інший сенс. Флоренс оглянула її:

— Він полюбляє говорити про сумісність, ідіоплазму і якість кровотоку. — Закінчивши з волоссям, суворо подивилась на Ноемі. — Та насправді він такий самий, як усі чоловіки — просто хоче мати тебе, як ще одного метелика у своїй колекції. Для нього ти — чергове гарненьке личко.

Мері тихенько складала фату, загортаючи її з таким трепетом, ніби тримала в руках дорогоцінний скарб, а не брудну, пожмакану ганчірку.

— Хтозна, які дегенеративні гени є у твоєму організмі. Ти чужинка, представниця іншої раси, — промовила Флоренс, шпурляючи туфлі на ліжко. — Але ми мусимо з цим змиритися. Він сказав своє слово.

— Et Verbum caro factum est, — машинально повторила Ноемі, пригадавши фразу. Він тут одноосібний господар, святий отець, голова родини, а вони усі — його діти, прислужники, що сліпо коряться його волі.

— Ти бодай учишся, — мовила Флоренс, злегка посміхнувшись.

Нічого не відповівши, Ноемі пішла у ванну і стягнула з себе сукню. Перевдягнувшись назад у свій одяг, вийшла і несказанно зраділа, побачивши, що жінки склали сукню назад до коробки й мовчки забралися геть.

Надівши товсту кофту, яку подарував їй Френсіс, вона сягнула в кишеню й намацала там запальничку і зім’яту пачку сигарет. Дотик до цих предметів додав їй відчуття безпеки. Згадала домівку. Через туман назовні, за яким не було нічого видно, і ув’язнення в стінах цього будинку було легко забути, що вона прибула сюди з іншого міста, якого вона більше ніколи не побачить.