Читаем Мексиканська готика полностью

— Якщо ти про те, що я не можу покинути цей чортів будинок, тоді так. На жаль, я це розумію.

— Не треба так переживати, Ноемі. Щойно будинок призвичаїться до тебе, ти побачиш, що це чудове місце. Єдине, що нам лишилось прояснити, це чи ти й надалі пручатимешся, а чи добровільно увійдеш у родину.

Три оленячі голови на стіні кидали довгі тіні.

— У тебе вельми цікавий погляд на добру волю, — мовила Ноемі. — Чи я маю якийсь вибір? Навряд. Але я хочу жити, якщо це те, до чого ти хилиш, і не бажаю закінчити в спільній ямі, як бідолашні шахтарі.

— Ми не скидали їх у спільну яму. Всі вони поховані на цвинтарі. Їхня смерть була необхідна, адже ґрунт треба чимось удобрювати.

— Мульчею з людських тіл?

— Вони б однаково загинули. Це був набрід голодних вошивих селюків.

— Твоя дружина теж була з цих вошивих селюків, що ти й її пустив на добриво? — спитала Ноемі, гадаючи, чи є у коридорі, серед портретів Дойлів, світлина тієї жінки — ще зовсім юної і вже нещасної, — що натягнуто всміхається в об’єктив.

Вірджил стенув плечима:

— Ні, але вона однаково не підходила. Та й не скажу, що сильно сумую за нею.

— Як мило.

— Ноемі, ти не змусиш мене почувати провину. Сильні виживають, слабкі пасуть задніх. Я вважаю тебе сильною. А обличчя яке: смаглява шкіра, чорні очі. Це щось свіженьке.

«Як шмат м’яса», — подумала Ноемі. Для нього вона — лише шмат м’яса, ніжної вирізки, охайно загорнутої у вощений папір; екзотична цікавинка, що збурює кров і апетит.

Вірджил устав, обійшов стіл і став позаду них, спершись руками на спинки стільців:

— Як тобі відомо, моя родина намагається підтримувати чистоту роду. Такий суворий генетичний відбір дозволяє передавати потомству найкращі риси. Як наслідок, ми цілком сумісні з грибом. Однак є одна проблема.

Повернувся за стіл, узяв до рук олівця:

— Чи відомо тобі, що, розміщені поодинці, каштани безплідні? Вони не можуть розмножуватися без перехресного запилення. Подібне лихо спіткало і наш рід. Моя мати дала батькові двох живих дітей, однак мала значно більше викиднів. Так тривало вже досить давно: діти або народжувались мертвими, або помирали невдовзі після народження. До Аґнеси у батька було дві дружини, та жодна не дала йому того, чого він хотів. Деколи рід необхідно розбавляти новою кров’ю. Батько, ясна річ, завжди був проти цього, твердячи, що нам не можна мішатися з усілякою потолоччю.

— Ну звісно, вищі та нижчі види, — сухо вставила Ноемі.

Вірджил усміхнувся:

— Точно. Він навіть завіз ґрунт з Англії — щоб умови тут були такі ж, як удома, і не було необхідності залучати місцевих. Але після того, що сталося, у цьому виникла необхідність — усе задля виживання роду.

— Тому вам і знадобилися Річард з Каталіною, — сказала Ноемі.

— Так. Та побачив би я першою тебе, моєю обраницею стала б саме ти. Ти здорова, молода, і тебе приймає Сутінь.

— Та й гроші мої тобі не завадять.

— Гадаю, це й так ясно. Ваша дурна революція з’їла наші статки, тож ми мусимо повернути їх. Як я вже казав, це справа виживання.

— Убивство — ось що це. Ви вбили усіх тих шахтарів. Наслали на них недугу, нічого не пояснили, а ваш лікар дав їм померти. І хлопця, якого покохала Рут, ви також убили. І вона вам за це помстилася.

— Це не дуже чемно з твого боку, Ноемі, — мовив він роздратовано, окидаючи її незрушним поглядом. Затим звернувся до Френсіса: — Я гадав, ти попрацював із нею.

— Ноемі більше не тікатиме, — відповів той, накриваючи її долоні своїми.

— Це вже успішний перший крок. Другим буде лист, який ти напишеш батьку і в якому попередиш його, що затримаєшся тут до Різдва — скласти Каталіні компанію. А після свят сповістиш його, що вийшла заміж і житимеш з нами.

— Батьку це не сподобається.

— Значить, доведеться написати ще кілька листів, щоб розвіяти його сумніви, — спокійно промовив Вірджил. — Чому б не почати з першого?

— Зараз?

— Так. Ходи сюди, — запросив він, поплескуючи по стільцю за столом.

Ноемі невпевнено підвелася і пересіла за стіл, на якому лежали наготовані аркуш і перо. Подивилася на письмове приладдя, але не торкнулася.

— Починай, — спонукав Вірджил.

— Я не знаю, що писати.

— Щось переконливе. Було б дуже прикро, якби, навіду­ючи нас, ваш татко зліг з невідомою хворобою, правда?

— Так, — шепнула вона.

Вірджил нахилився над нею, стискаючи плечі:

— В мавзолеї ще купа місця, а наш лікар, як ти могла помітити, не дуже здібний до лікування.

Відштовхнувши його руку, Ноемі заходилася писати. Вірджил відвернувся.

Коли закінчила і підписала, він став збоку, перечитав листа і ствердно кивнув.

— Тепер ти задоволений? — спитав Френсіс. — Вона зробила, що мала.

— Це ще далеко не все, — відказав Вірджил. — Флоренс по всьому дому шукає весільну сукню Рут. Нам потрібна весільна церемонія.

— Нащо? — спитала Ноемі. В роті у неї пересохло.

— Говард високо цінує деталі. Церемонії. Він таке любить.

— І хто її проведе?

— Батько. Він робив це й раніше.

— Отже, мене обвінчають у церкві Пресвятого Інцестного Гриба? — насмішкувато перепитала вона. — Сумніваюся, що такий обряд матиме юридичну силу.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Как живут мертвецы
Как живут мертвецы

Уилл Селф (р. 1961) — один из самых ярких современных английских прозаиков, «мастер эпатажа и язвительный насмешник с необычайным полетом фантазии». Критики находят в его творчестве влияние таких непохожих друг на друга авторов, как Виктор Пелевин, Франц Кафка, Уильям С. Берроуз, Мартин Эмис. Роман «Как живут мертвецы» — общепризнанный шедевр Селфа. Шестидесятипятилетняя Лили Блум, женщина со вздорным характером и острым языком, полжизни прожившая в Америке, умирает в Лондоне. Ее проводником в загробном мире становится австралийский абориген Фар Лап. После смерти Лили поселяется в Далстоне, призрачном пригороде Лондона, где обитают усопшие. Ближайшим ее окружением оказываются помешанный на поп-музыке эмбрион, девятилетний пакостник-сын, давно погибший под колесами автомобиля, и Жиры — три уродливых создания, воплотившие сброшенный ею при жизни вес. Но земное существование продолжает манить Лили, и выход находится совершенно неожиданный… Буйная фантазия Селфа разворачивается в полную силу в описании воображаемых и реальных перемещений Лили, чередовании гротескных и трогательных картин земного мира и мира мертвых.

Уилл Селф

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза