Мексиканська готика

— Хай це тебе не непокоїть, адже, як настане час, ми обов’язково звозимо тебе до магістрату.

— Атож, якщо настане.

Вірджил гахнув об стіл, сполошивши Ноемі. Пригадавши його силу, вона здригнулася. Він заніс її в будинок, як пір’їнку. І ось його величезна рука, здатна легко завдати чималої шкоди, лежала перед нею на столі.

— Тобі невимовно пощастило. Я вже казав батьку, що Френсіс може покласти тебе в ліжко і трахнути без усяких прелюдій, але йому, бачте, так не правильно — ти ж бо леді, зрештою. Тільки я тут не згоден. Леді не бувають розпусницями, а нам обом прекрасно відомо, що ти далеко не безневинне ягня.

— Не знаю…

— Усе ти знаєш.

Він злегка провів рукою по її волоссю, і навіть від цього найлегшого дотику вона затремтіла, а жилами її розтеклося темне, солодке відчуття — неначе п’єш шампанське великими ковтками, зовсім як у її снах. Відчувши суміш нестримних жаги і ненависті, вона захотіла вчепитися зубами йому в плече й підскочила, відгородившись від нього стільцем:

— Не треба!

— Чого не треба?

— Припини, — крикнув Френсіс, ставши біля Ноемі. Узяв її за руку, щоб заспокоїти, і поглядом нагадав про їхній план. Відтак повернувся до Вірджила і рішуче промовив: — Вона моя наречена. Май повагу.

Кузенові слова Вірджилу явно не сподобалися. Розтягнуті в уїдливій посмішці губи розтулилися, й Но­емі вже очікувала почути якийсь дошкульний коментар, бо такого він йому не пробачить, але чоловік здивував її, театрально скинувши руки, немов здаючись:

— Чи не вперше у житті ти показав, що маєш яйця. Гаразд. Я поводитимуся чемно. Але й вона мусить пильнувати язика і знати своє місце.

— Не переймайся. Пішли, — додав Френсіс і повів Ноемі з кабінету, прихопивши лампу. Тіні на стінах сколихнулися від її руху.

У коридорі повернувся до неї.

— Ти в порядку? — прошепотів іспанською.

Вона не відповіла. Натомість потягнула його коридором до однієї з порожніх кімнат, меблі в якій були накриті білими простирадлами. Стояло там і велике дзеркало від стелі до підлоги, верхній край якого прикрашали майстерно вирізьблені плоди, квіти і всюдисущий змій, на якого натрапляєш скрізь у цьому домі. При вигляді візерунка Ноемі раптово зупинилася, аж Френсіс із несподіванки врізався у неї, пробурмотівши вибачення.

— Ти казав, що запасеш для нас провізію, — сказала вона до нього, не зводячи очей зі страшного змія. — А як щодо зброї?

— Зброї?

— Так. Рушниць, пістолетів.

— Після випадку з Рут рушниць у домі не тримають. У дядька Говарда в кімнаті є пістолет, але я не зможу дістати його.

— Мусить же бути щось!

Така гарячковість вразила її саму, адже вона бачила у дзеркалі своє обличчя — на ньому відбилася тривога. Відвела погляд. Тремтячими руками вхопилася за спинку стільця, щоб не впасти.

— Ноемі? Що з тобою?

— Я не почуваюся в безпеці.

— Розу…

— Це якийсь фокус. Не знаю, як він це робить, але у присутності Вірджила я не почуваюсь собою, — урвала його вона, нервово прибираючи з обличчя пасмо волосся. — Так було від самого початку. Магнетизм. Каталіна казала, що в нього сильний магнетизм. Воно й не дивно. Але справа тут не тільки в шармі. Ти казав, будинок може змушувати людей робити всякі речі…

Вона затнулася. Вірджил будив у ній найгірше. Вона на дух його не переносила, та все ж віднедавна у його присутності стала відчувати якийсь трепет. У Фройда це зветься інстинктом смерті. Коли стоїш на краю прірви й відчуваєш потяг шугонути вниз. Безперечно, те, що вона відчувала, працює за тим же принципом. Зачепивши якусь підсвідому жилку, про існування якої вона навіть не здогадувалася, Вірджил грався з нею.

Щось схоже мають відчувати цикади, про яких згадував Френсіс. Вони здатні співати шлюбних пісень і паруватися, поки грибок пожирає їх зсередини, спопеляючи нутрощі. А може, потрапивши в тінь смерті, своїм крихітним нутром вони відчувають необхідність продовжувати рід і співають ще гучніше, тим самим сприяючи саморуйнуванню.

Перед Вірджилом вона відчувала тягу до насилля, хіть і несамовиту насолоду — радість жорстокості й оксамитово-чорний розпад, із якими мала нагоду познайомитися нещодавно. З глибин душі виринало її жадібне, імпульсивне начало.

— З тобою нічого не станеться, — заспокоїв її Френсіс, ставлячи світильника на вкритий білим простирадлом стіл.

— Ти не можеш гарантувати цього.

— Можу, поки я поруч.

— Але ти не можеш бути зі мною весь час. Як-от коли він схопив мене у ванній, — відповіла вона.

Френсіс зціпив зуби, зашарівся. На його лиці відобразилися сором і злість: йому забракло мужності. Він хотів бути її лицарем, та не зумів. Склавши руки на грудях, Ноемі опустила голову:

— Добудь зброю. Благаю, Френсісе.

— Думаю, я можу дати тобі свою бритву. Звісно, якщо з нею тобі буде спокійніше.

— Буде.

— Тоді я принесу її тобі, — сказав він, і в голосі його була непідробна щирість.

Вона розуміла, що це зовсім незначний жест, який проблеми не вирішить. У Рут була рушниця, та й та не врятувала. Якщо це дійсно інстинкт смерті — дефект її психіки, який намацав і підсилив гриб, — її не врятує ніяка зброя. Та навіть так вона була вдячна за готовність Френсіса допомогти.

— Дякую.