Мексиканська готика

— Не варто. Сподіваюся, тобі подобаються бородаті чоловіки, адже, якщо віддам тобі бритву, голитися я не зможу, — пожартував він, намагаючись розрядити обстановку.

— Щетина на щоках ще нікого не вбила, — відповіла вона жартом.

Він усміхнувся, і та усмішка, як і тон його голосу, була щира. Усе в цьому домі було понуре, непривітне, одначе Френсіс якось примудрився вирости чуйним і добрим — ніби рідкісна квітка, занесена вітром не на ту ділянку.

— Ти справді мій друг? — спитала Ноемі. Спершу вона йому не вірила й очікувала підступу, але тепер її сумніви майже розвіялись.

— Я думав, ти вже мала б знати відповідь, — відповів він без тіні недоброзичливості.

— Просто в цьому місці так важко відрізнити правду від омани.

— Я знаю.

Вони мовчки подивились одне на одного. Ноемі обійшла кімнату, проводячи рукою по простирадлах, що вкривали собою різьблені меблі, й струшуючи з них пил. Піднявши голову, побачила, що Френсіс стоїть, заклавши руки до кишень, і не зводить з неї погляду. Потягнула за одну з білих попон, під якою ховалася синя канапа, і сіла, підібгавши ноги.

Він сів біля неї. Величезне дзеркало стояло просто навпроти них, але було настільки тьмяне від віку, що в ньому відображалися тільки їхні примарні силуети.

— Хто навчив тебе іспанської? — спитала вона.

— Батько. Він любив дізнаватись нове, вивчати мови, от і вчив мене потихеньку. Пробував і Вірджила навчити, але той не мав жодного інтересу. А коли батько помер, я допомагав Артуру з документами і виконував доручення в місті, де мав змогу попрактикуватися в розмовній іспанській. Раніше я вважав, що колись займу його місце.

— Щоб служити посередником для родини?

— Для цього мене виховували.

— Чи хотів би ти чогось іншого, аніж служити родині?

— Колись я мріяв поїхати звідси. Але це просто дитяча мрія, як виступати у цирку, тому в одну мить я перестав надавати їй особливої ваги. Це безглуздо. Надто після того, що сталося з батьком — а він був куди сильніший характером. Він мав відвагу, але не зміг противитися волі Дому-на-Горі.

Френсіс сягнув до кишені піджака і видобув уже знайомий їй батьків портрет. Ноемі нахилилась і роздивилася світлину краще, ніж попереднього разу. Та була схована в емальованому медальйоні з синьою кришкою, прикрашеною золотими ліліями. Провела пальцем по квітці:

— Твій батько знав про Сутінь?

— До того як приїхав сюди? Ні. Мати привезла його вже після того, як вони побралися. Немає сумніву, про неї вона йому не розповідала. Якийсь час він ні про що не здогадувався, а коли дізнався правду, було вже запізно, тому він і погодився залишитись.

— Напевне, йому поставили такий же ультиматум, як і мені, — промовила Ноемі. — Тож іншого вибору, крім як увійти в родину, він не мав.

— А може, він дійсно любив її. І мене. Не знаю.

Ноемі віддала йому медальйон, і він сховав його до кишені.

— Вони справді проведуть вінчальну церемонію? Із су-кнею? — спитала вона.

Пригадала ряди портретів у коридорах, що увічнювали кожне покоління, і зображення наречених у Говардовій кімнаті. Якби могли, намалювали б у тому ж стилі й Каталіну. І Ноемі. А тоді повісили б їх разом над каміном, а під ними — світлину молодят у шовках і оксамиті.

Подивившись у дзеркало, зрозуміла, як виглядатиме та картина, адже у відображенні і вона, і Френсіс сиділи з похмурими обличчями.

— Така традиція. Колись би ще влаштували бенкет, на якому б усім гостям дарували срібло. Наш рід здавна займається його видобутком. Зі срібла все й почалося.

— В Англії?

— Так.

— А сюди ви приїхали у пошуках нових родовищ?

— Там, в Англії, ми вичерпали всі запаси срібла, олова й удачі. Та й люди почали підозрювати щось нечисте, тому Говард подумав, що тут вийде обійтися без зайвих розпитувань і чинити як йому заманеться. Але він помилявся.

— Скільки робітників загинуло?

— Точно ніхто не знає.

— Ти колись думав про це?

— Так, — присоромлено шепнув він.

Цей будинок стоїть на кістках, але ніхто не помічав нічого, і все нові й нові люди приходили сюди, у копальню, щоб ніколи не повернутися. Щоб ніхто не зміг відшукати й оплакати їхні тіла. Змій пожирає не власний хвіст, а усе навколо себе — і робить це пожадливо, з невгамовним апетитом.

Кинувши погляд на роззявлену пащу гада, вирізьбленого на дзеркалі, Ноемі відвернулася й поклала голову Френсісові на плече. Так вони й сиділи якийсь час — темна вона й блідий він — чітко контрастуючи поряд зі сніжно-­білими попонами, а навколо них, темною віньєткою стирала кути тінь, що панувала повсюди в цьому домі.

23

Тепер, коли потреба прикидатися зникла, їй дозволили поговорити з Каталіною без пильного нагляду покоївки; замість неї відрядили Френсіса. Це навело Ноемі на думку, що для сімейства вони вже єдине ціле — симбіоз двох взаємопов’язаних організмів. Або ж — бранка і наглядач. Хай яка була на те причина, та щаслива нарешті отримати нагоду поговорити з кузиною, вона підсунула стільця до її ліжка. Френсіс став у іншому кінці кімнати, мовчки втупившись у вікно, щоб вони могли вільно пошепотітися.

— Дарма я не повірила твоєму листу, — почала Но­емі. — А мала б здогадатися.