Метаморфози

503] Втіха завчасна була: навіть попіл зотлілого тіла [231]

504] Спокою нам не дає; його гнів постає з-під могили.

505] Я для Ахілла зродила стількох! Іліон величавий

506] Впав. До сумної межі підійшло лихоліття народне.

507] Втім, чи дійшло до межі? Ще ж мені над Пергамом ридати!

508] Ще ж бо триває мій біль. Нещодавно щаслива й заможна,

509] В колі дітей, невісток і зятів, біля владаря-мужа,-

510] На чужину йду, раба, від могил одірвана рідних,

511] Щоб Пенелопі служить. Італійським жінкам вона вкаже

512] Пальцем на мене, служницю за прядкою: «Ось вона, мати

513] Гектора славного! Ось вона, гляньте, Пріама дружина!»

514] Ти, хто по втратах стількох лиш одна пригасити б зуміла

515] Біль материнський, тепер... полягла на ворожій могилі!

516] Дар поминальний Ахіллу зродила я! Ще й зволікаю,

517] Наче б із криці була. Чи потрібна мені така старість?

518] Чи не для інших іще поховань розтягнути взялися

519] Вік мій жорстокі боги? Хто подумати б міг, що Пріама

520] Можна тоді, коли Троя в руїнах, щасливим назвати?

521] В смерті - й щастя його, бо загину твого він не бачив,

522] Доню моя; свою владу й життя одночасно покинув.

523] Може, вшанують тебе похованням, володаря дочко?

524] Може, в гробницю тебе покладуть, де лежать наші предки?

525] Ні, не така наша доля, на жаль! Твою тінь заспокоїть

526] Матері щира сльоза та піску чужоземного жменька!

527] Втрачено все... Але ні! Є одне, ради чого могла б я

528] Жити ще деякий час,- найлюбіша для мене дитина,

529] Син Полідор, наймолодший з синів моїх, нині ж - єдиний,

530] В цьому краю він живе, в ісмарійського владаря домі.

531] Горе! Чому я стою? Треба ж кров із запеклої рани

532] Змити дочці і хлюпнути водиці на миле обличчя».

533] Мовила й кроком хистким, розкуйовджена, білоголова,

534] До побережжя бреде. «Дайте кухля якого, троянки,

535] Щоб зачерпнути води!» - проказала, нещасна. Та що це? -

536] Бачить, лежить на піску Полідорове, синове, тіло...

537] Рани на ньому страшні від руки людожера-фракійця.

538] Зойкнули Трої жінки. А вона - заніміла від болю.

539] Навіть не плаче, бо слово й сльозу, поки ще вона в грудях,

540] Спалює, глушить сам біль. Наче камінь твердий, вона раптом

541] Заціпеніла. То в землю, похилена, погляд утупить,

542] То стрепенеться нараз і на небо зирне якось дивно,

543] То, спохватившись, на сина погляне й на ранах зупинить

544] Зір непорушний. А гнів поступово вбивається в силу.

545] Врешті прорвавсь - і поклала вона, володарка недавня,

546] Мститись за сина. Тепер їй одне тільки бачиться - помста.

547] Як скаженіє левиця, бува, коли в неї молочне

548] Викрав мисливець маля, й крадія переслідує нишком,

549] Так, до журби материнської гнів долучивши, Гекуба,

550] Горде завзяття своє пригадавши, про вік свій - забувши, [232]

551] До Поліместора йде - винуватця нелюдського вбивства,

552] Ніби для бесіди: потай, мовляв, показать йому хоче

553] Решту речей золотих, прибережених для Полідора.

554] Не завагався Одріз. Поживитися завжди охочий,

555] В закуті дома стареньку прийняв. Усміхнувшись люб'язно,-

556] «Що ж, я готовий,- сказав,- передай, що там маєш, для сина.

557] Все, що дала ти й що нині даси - присягаюся небом! -

558] Піде до рук Полідора». На кривоприсяжника грізно,

559] Ледве тамуючи гнів, поглядає Гекуба й, раптово

560] Кинувшись на лиходія, троянських жінок закликає,

561] Вже йому пальцями в вічі штрикнула, живцем уже з ямок -

562] Лютість їй сил додає - вириває безбожнику очі.

563] Мало й того їй: в очниці встромивши скривавлені пальці,

564] Навіть не очі - нема ж їх! - а місце очей вигрібає.

565] Вражені станом свого владаря, на шалену троянку

566] Вже почали, позбігавшись, камінням, списами фракійці

567] Кидати. Ця ж, загарчавши, за каменем люто метнулась -

568] Хоче зубами схопить його. З уст замість слова людського -

569] Вирвався гавкіт хрипкий. Про це чудо місцевості назва

570] Свідчить тепер. Пам'ятаючи й далі про всі свої лиха,

571] Довго й тужно вона в сітонійських полях завивала.

572] Всі перейнялися цим - і троянці, й ворожі пеласги.

573] Навіть богів її доля зворушила; всі вони, з ними ж

574] І Громовержця дружина, й сестра співчували Гекубі:

575] Не заслужила ж нічим, щоб аж так потерпіти на старість.

576] Тільки Аврорі одній, хоч вона й спочувала дарданцям,

577] Не до Гекуби в ту пору було, не до скорбної Трої:

578] В неї домашнє, своє, що підточує душу, нещастя -

579] Сина Мемнона-бо втратила. Вгледіла рожеволиця,

580] Як на фрігійських полях він загинув од списа Ахілла,

581] Вгледіла - й ніжний рум'янець, що ним розцвітає погожий

582] Ранок, одразу погас, і захмарилось небо високе.

583] І не могла того мати знести, як Мемнона поклали

584] На похоронний вогонь. Як була тоді, простоволоса,

585] Так на коліна й упала до ніг повелителя світу -

586] Батька богів, і до сліз ось такі ще слова долучила:

587] «Хоч між богами всіма, що в ефірі живуть золотому,

588] Я найскромніша (не часто для мене будують святині),

589] Все ж, несмертельна, прийшла. Та не з тим, щоб у тебе просити

590] Храмів, і днів урочистих, і вівтарів димних для себе.

591] Втім, коли глянеш (хоч я - тільки жінка), як раннього ранку