Метаморфози

441] Каже: «Ровесниця Мірри». «Приводь же!» - Кінір заохотивсь.

442] Та, лиш додому прийшла,- «Порадій, вихованко! -гукнула,-

443] Наша взяла!» Але повної радості діва злощасна

444] Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно

445] Втісі радіє п'янкій - ось такий бува розлад душевний!

446] Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору

447] Серед Тріонів свій Віз повертав уже, дишло скосивши.

448] Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає

449] Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались.

450] Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре,

451] Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого - Ерігона.

452] Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі

453] Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення:

454] Йде-таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором.

455] Няню стареньку за руку взяла однією рукою,

456] Другою - в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні.

457] Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі - [182]

458] Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі -

459] Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа -

460] Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада,

461] Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив,

462] Та відступать їй стара не дає; до високого ложа

463] Мірру насильно веде і, вручаючи,- «Ось тобі,- каже,-

464] Дівчинка гарна, Кініре!» Й ганебним зв'язком їх єднає.

465] От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько.

466] Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим.

467] Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує.

468] «Батьку»,- сказала й вона, й те звертання поглибило злочин.

469] Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно

470] Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я.

471] Другої ночі подвоївся гріх. І далі - без ліку.

472] Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні

473] Стільки ночей. Принесли смолоскип - і, жахнувшись, побачив

474] І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю,

475] З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,-

476] Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило

477] Міррі з душею втекти. По широких полях находившись,

478] Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає.

479] Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць -

480] І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю.

481] Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати.

482] Жити не маючи сил, а померти - не маючи зваги,

483] Руки до неба звела: «О боги, якщо ті, хто розкаявсь,

484] Ласку ще мають у вас,- на сумну заслужила я кару,

485] Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила,

486] Мертвою - мертвих, з обох володінь проженіть безталанну:

487] Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!»

488] Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання

489] Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи

490] В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті,

491] Корінь кривий - деревини стрункої надійна опора.

492] Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився.

493] Кров замінилась у сік, а руки - в галуззя розлоге,

494] Пальці - в малі гілочки, покривається шкіра корою.

495] Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило,

496] Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає.

497] «Задеревіти б скоріш!» - не втерпіла вона, й за хвилину

498] Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала.

499] Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,-

500] Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі.

501] Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі

502] Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи.

503] В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.

504] Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона [183]

505] Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,

506] Матір вагою гнітив. Але біль породіллі - безмовний:

507] Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.

508] Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,

509] Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.

510] Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна

511] Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.

512] Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає

513] Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди

514] На моріжок, омивають його материнськими слізьми.

515] Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно

516] Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось

517] Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,-

518] Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!

519] В безвість тим часом роки непомітно пливуть-одлітають...

520] Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,

521] Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,

522] Щойно народжений,- вже ось дитя золоте, прехороше,

523] Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.

524] Милий Венері вже став і мстить за жагу .материнську.

525] Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди

526] Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.

527] Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:

528] Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася: