Метаморфози

529] Смертний подобався муж - і богиня Кітеру лишає,

530] Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі

531] Славний рибою Кнід, Аматунт - на метали багатий.

532] Навіть про небо забула вона: їй Адоніс - над небо.

533] Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі

534] Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,-

535] По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,

536] Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.

537] Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:

538] То на зайців боязких, то на оленів високорогих,

539] То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,

540] Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити

541] Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.

542] Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди

543] Слухають добрих порад!). «Полохливих одважно виловлюй,-

544] Радить йому,- а з відважними - ой, небезпечна відвага!

545] Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!

546] Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,-

547] Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:

548] Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,

549] Для кабана це - ніщо: на красу не подивляться звірі.

550] В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:

551] Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; - [184]

552] Як я ненавиджу їх!» Він питає чому. А Венера:

553] «Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.

554] Втім, од незвичних блукань я втомилась. Д,о речі, й тополя

555] Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі

556] Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу

557] Тут на землі!» Й прилягла. На траві спочиває - до нього

558] Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.

559] Так почала, поцілунками переплітаючи мову:

560] «Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших

561] Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка

562] З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.

563] Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.

564] Бога про мужа спитала якось. Той на те: «Аталанто,

565] Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!

566] Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш».

567] От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись

568] Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,

569] Ставить умову таку: «Тільки з тим обіцяю побратись,

570] Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.

571] Спальні й дружина - така нагорода прудкого чекає,

572] А неквапливого - смерть. Ось така перегонів умова!»

573] Справді нечувана! Врода, проте,- неабияка сила!

574] Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.

575] Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу;

576] «Щоб аж такою ціною,- гукнув,- домагатись дружини?»

577] І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.

578] Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,

579] Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,-

580] Тільки руками сплеснув. «Надаремно над вами,- промовив,-

581] Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої

582] На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився».

583] Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.

584] Чує і заздрість, і страх. «Та чому б і мені в перегонах,-

585] Спало на думку йому,- не попробувать щастя? Сміливим

586] Допомагають боги!» Поки так бадьориться й до себе

587] Мовить юнак Гіппомен,- мов окрилена, діва знялася.

588] «Скіфська стріла так не мчить»,- захопивсь молодець аонійський

589] Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила

590] Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.

591] П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,

592] Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,

593] Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.

594] Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла

595] Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою

596] Світло рожеве тремтить - пурпурової відсвіт запони.

597] Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва;

598] Ще якась мить - і святковий вінок увінчав Аталанту. [185]

599] Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.

600] Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна -

601] Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,-

602] «Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? -

603] Мовив,- зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,

604] То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:

605] Бо ж Мегарей із Онхеста - це рідний мій батько. Нептун же

606] Був йому дідом. Тож я - божества моревладного правнук.

607] Мужність - не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,

608] Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!»

609] Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька

610] Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?

611] Каже таке йому: «Що це за бог, на красу твою заздрий,

612] Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя

613] Важити милим життям? Завелика ціна» як на мене!

614] Поки що не полонила мене - хоч могла б - його врода.

615] Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?

616] Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?

617] Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?