Метаморфози

708] Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих

709] Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.

710] Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,

711] Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,

712] Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.

713] Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани

714] Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,

715] Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину

716] Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.

717] На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру

718] Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали -

719] Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула

720] Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить:

721] Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.

722] Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся

723] Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.

724] Долю жорстоку кляне. «Над усім же, ненависна,- каже,-

725] Права не маєш однак! - про мій сум залишу я нетлінний

726] Спогад, Адонісе мій: що не рік - одгукнеться відлунням,

727] Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.

728] Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,

729] Можна було - пригадай - обернути у м'яту пахучу

730] Німфу струнку. То чому б то хороброго сина Кініра

731] Не перевтілила я?» Те сказавши, нектаром богиня

732] Скроплює кров юнака - і вона від тієї вологи

733] Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають

734] Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години -

735] Квітка зросла, що однакове з кров ю забарвлення має.

736] Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить

737] Зерня своє берегти, але квітка ця - короткочасна:

738] Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.

739] Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.

КНИГА ОДИНАДЦЯТА

1] Поки фракійський співець заворожує звірів такою

2] Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,

3] Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом

4] Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини

5] Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.

6] Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,-

7] «Ось він,- гукнула,- той муж, який нехтує нами!» - й метнула

8] Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.

9] Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.

10] Каменем - друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя

11] Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило.

12] Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний

13] До божевільної люті жінок. А тим часом зростає

14] Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.

15] Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний

16] Галас,•'пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,

17] Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок

18] Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось

19] Кров'ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.

20] Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея

21] Хмарами хтозна-відкіль позлітались, і зміїв, і різних

22] Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі.

23] Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки.

24] Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі

25] Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває,

26] В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці

27] Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки

28] Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати.

29] Ті в нього груддям шпурляють, а ці - вузлуватим галуззям;

30] В інших - каміння в руці. Та замало й того ошалілим:

31] Саме в ту пору воли випадково там поле орали.

32] Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні

33] Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити. [189]

34] Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили

35] Працю й знаряддя своє,- розкидані в полі безлюднім,

36] Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати.

37] Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади

38] Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм.

39] Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно

40] Линуло слово дзвінке - не було в ньому звичної сили.

41] От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно

42] Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались

43] Звірі - Юпітере-батьку! - душа вилітає в повітря.

44] Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;

45] Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало

46] Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,

47] Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть,

48] Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі

49] Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся.

50] В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру

51] Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля,-

52] Важко й повірити! - сумно про щось озиваються струни,

53] Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно.

54] Далі не в рідній ріці - по широкім пливуть вони морі,

55] До метімнейського Лесбосу їх допровадила хвиля.

56] Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея:

57] Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся.

58] Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась -