Метаморфози

618] А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув

619] Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?

620] Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!

621] Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась

622] Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.

623] Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?

624] Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила

625] Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!

626] Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною?

627] Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?

628] На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,

629] Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!

630] А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!

631] Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!

632] О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!

633] Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,

634] О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,-

635] Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!» -

636] Мовила. Й не розуміє сама - бо ж іще не кохала -

637] Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.

638] Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.

639] А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці

640] Мовить до мене таке: «Кітерея нехай з піднебесся

641] Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє».

642] Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.

643] Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.

644] Поле там є,- поселяни Тамаським його називають,-

645] Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку [186]

646] Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати

647] Власністю храму мого. Посередині поля ясніє

648] Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим.

649] Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,

650] З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена,

651] Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила.

652] Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє

653] Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній.

654] Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули

655] І, не стоптавши посівів струнких,- по жовтавім колоссі.

656] Духу йому додають підбадьорливі оклики: «Гей же! -

657] Дружньо гукають усі,- доганяй її, поки не пізно!

658] Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене!

659] Візьме твоя! Не зівай!» І не знати, чи син Мегарея

660] Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.

661] Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала,

662] Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.

663] Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена,

664] Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна

665] Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.

666] Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,

667] Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.

668] Тим скориставсь Гіппомен - і в долоні йому заплескали.

669] Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати

670] Втрачене - й знов юнака залишає далеко позаду.

671] Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину

672] Знову попереду мчить. До межі вже - рукою сягнути.

673] Тут він до мене: «Тепер посприяй мені, щедра богине!»

674] Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,

675] Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув.

676] Ця завагалась - підняти чи ні, й коли з волі моєї

677] Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;

678] Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.

679] Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,-

680] Першим домчав Гіппомен; перемігши,^ забрав нарогоду.

681] То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан

682] Благочестиво палить? Але він позабув про подяку -

683] Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.

684] Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством

685] Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.

686] Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,

687] Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши

688] Матір богів. А що йшли вже довгенько - спочить захотіли.

689] Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини

690] Потяг - це я так його розпалила, жагуче дихнувши.

691] Сутінний закуток був недалеко тієї святині,

692] Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита. [187]

693] Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали

694] Різноманітних прадавніх богів - дерев'яних зображень.

695] Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.

696] Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати

697] Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.

698] Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,-

699] їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,

700] Спиною їхні рамена стають, переходить у груди

701] Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.

702] Грізні на вигляд вони; не говорять - порикують глухо.

703] Дебрі - це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,

704] Зубом покірним повіддя Кібели підтримують - леви.

705] їх, мій коханий, лякайсь - хижаків, що мисливця стрічають,

706] Щоб нападати,- грудьми, а не спиною, щоб утікати;

707] їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!»