Міхал Шьмєляк - Вники

У нього була ще хвилька, перш ніж Кацпер подзвонив йому. Сьогодні була п'ятниця, тому він, мабуть, йшов сповідувати, хоча мав це робити, скоріше, в неділю, щоб змити з пастви гріхи, скоєні суботнім

вечором, коли люди перепивали спиртного, наїдалися на весіллях до меж витрималості шлунку, і трахали

чужих жінок.

Він ввів у пошуковик кілька фраз, які мали б направити його до підвалу костелу у Вниках. Ну, результатів немає, він навіть не дуже здивувався. Що йому було робити? Залучити георадар або місцевого

мисливця за скарбами з металошукачем? Чи наказати їм нишпорити в кущах навколо цвинтаря та руїн

монастиря? НІ. Він просто завтра допитає священика.

Пролунав телефонний дзвінок. Як і було оголошено, це був Kaцper.

– Привіт, — сказав Косма.

– Хвала Марія завжди діва і Йосиф завжди незайманець, – привітав його друг. – Це Кацпер, єдиний

католицький голос у вашому телефоні. І голові. І, мабуть, у житті.

– Гаразд, посміялися, а тепер викладай, що там в тебе є.

– Отака мені плата? Я ризикую своєю шиєю заради тебе, ризикую своєю кар’єрою у фірмі, можливо, навіть посадою у Ватикані, і, напевно вже, піднесенням на вівтарі, а ти так зі мною?

– Кацпер, у мене був важкий день. До розкладу потрапило навіть мертве тіло.

– У мене теж було, то й що?

– Похорон?

– І який! Найбільшого виродка в долині нарешті поховали, на радість його родині та сусідам. А як

вони плакали, довбані лицеміри, як билися в груди, цирк. Так що не випендрюйся, гаразд?

– Мої шанування. Заплатили хоч добре?

– Ба! Сумніваєшся в моїх торгових здібностях? Я казав, що не буду ховати сволоту, бо він... Ну, сволота. Так сусіди додали якусь копійку, мабуть, боялися, щоб сволота не встала з труни і знову не почала

гасати по селу. Це були чудові похорони, я з радістю поховав би його знову. Збираю на новий мотоцикл.

– Гаразд, досить цього богохульства, Кацпейро, викладай те, що маєш.

– Ну, я тобі скажу, мій любий, що ти, мабуть, шукаєш гриби, а вліз у лайно.

– Чудова алегорія.

– Заєбиста. Я щойно вигадав. Так ось, подзвонив я туди-сюди. І тут мені хтось подзвонив.

– Інформатор?

– Заєбатор, курва. Сам довбаний Кардіналі Кретиналі.

100

Так в семінарії називали кардинала Бєшинського, який, очевидно, після кількох років перебування в

Римі майже забув рідну мову і захоплювався латинськими сентенціями.

– Твоя латина, Kацперчику…

– До біса латину. Подзвонив секретар нашого улюбленого кардинала, хай Господь вічно світить над

його душею.

– Помер?

– Ні, але Господь має вічно світити такій святій людині, він – сонце нашої нації.

– Чого він хотів від тебе?

– Косма, ти ж знаєш, що він нічого не хотів, нічого не питав, просто попиздіти. Але як часто секретар

найголовнішого кардинала в цьому оплоті християнства дзвонить сільському пароху? Як кажуть, розумний

без слів зрозуміє, а дурному і доповіді мало.

– Якийсь інформатор продав тебе, — сказав Косма.

– Напевно. Сподіваюся, хоча б за хороші гроші. Якщо хтось збирається торгувати моєю дупою, то

нехай це буде пристойна сума. Як каже Пудзяновський44: свою дупу дешево не продам.

– Шкіру.

– Кожен торгує тим, на що є попит. Ad rem (Але ж до речі). Це попередження для тебе, що це не

просто якась локальна справа, ти викликав інтерес на верху і на самій вершині гір.

– Я сподівався, що до цього не дійде.

– У тебе все це з чимось асоціюється?

– Так. Переконливо підтверджує одну теорію.

– О, чорт, я прислужився добру. Але це не все.

– Мене вже трясе від піднесення.

– Хотів би це побачити. Слухайте уважно, тому що я не буду повторюватися. Отець Пьотр

Дембіцький вже міняв парафію один раз. Нібито як нормальна ротація, після двох років, але парох, у якого

він проживав, особисто поїхав до свого єпископа, щоб організувати переведення. І тут, повіриш ти мені чи ні, це зайобистий збіг обставин. Він був вікарієм у такому маленькому містечку, як Волчин на Мазурах. І так

склалося, що у мене там є друг з мотоклубу. Класний хлопець, але лається страшне.

– Теж священик?

– Ні, порядна людина, механік. Я запитав, і виявилося, що наш попик побив якусь жінку. І головне, барабанний дріб, повію.

– Повію.

– Ну, я ж це і кажу. Він поясняв, що пішов, щоб навертати дочок Коринфа, але одна з них хотіла

почастувати його газом, бо вважала збоченцем. Так він їй, нібито для самозахисту, приєбав, а вона була

зовсім іншої думки.

– Це пасує до головоломки.

– Як там і було. А продовження історії в тому, що опікун дівчат не здався і почав псувати життя

богобоязливим священикам. Хтось розбив вікна в машині пароха, підпалив дерев’яну капличку, і такі дрібні

прикрості. Одного разу, нібито, парох поїхав на трасу, де стояли дівчата, зажадав поговорити з шефом, а той

коротко сказав: молодого виганяй, і все буде добре. Там парох дізнався, що отець Пйотрусь досить

регулярно ходить за дівчатами. Такий собі баламут і забіяка.

– Отже, ми впевнені відносно нього?

– Так, на сто відсотків.