Містичні істоти, загадки і таємниці Карпат

Чому ж про Олексу Волянського відомо так мало? Річ утім, що священик Олекса Волянський, хоч і не воював проти радянської влади, був представником ненависної цій владі Греко-католицької церкви. До того ж його внук став дивізійником «Галичини», а низка нащадків 1944-45 років емігрували на Захід із лав Червоної армії. Ось чому в радянські часи ім'я Волянського згадувалося так мало чи й узагалі залишалося поза увагою.

Точна дата і місце народження Олекси Волянського, на жаль, досі точно не відомі, кажуть лише, що його дід Микола Волянський був парохом у Баворові коло Тернополя, а батько — теж Микола — священиком на Тернопільщині.

Як свідчать розповіді тих, хто знав Волянського, а також родичів, дуже часто він згадував Поділля як рідну сторону, а десь на Тернопільщині проживали його близькі родичі — Завальницькі. Зрештою, Олекса Волянський був двоюрідним племінником іншого, добре відомого Волянського — Івана, пароха села Острівець на Теребовлянщині, першого місіонера на Американському континенті.

Не встановлено також і те, де вчився і здобував духовну освіту майбутній парох Криворівні, але відомо, що 1886 року він одружився з дочкою криворівнянського священика Йосипа Бурачинського Марією. Пізніше він опинився у с. Тлусте, далі — в Сереті на Буковині, а 1893 року став парохом Криворівні і залишався ним аж до 1922 року. Ось саме на цей відрізок часу і припадає його найбільш плідна діяльність у галузі культури.

Окрім своєї парохіальної служби, священик цікавився мистецтвом та художньою літературою. Так, 1898 року він був присутній у залі поштового клубу м. Львова, де святкували ювілей Івана Франка. Австрійська влада слідкувала за діяльністю священика й неодноразово штрафувала за порушення паспортного режиму, та о. Волянський на те не зважав і продовжував свою благородну діяльність.

Що стосується родини, то подружжя Олекси Волянського і Марії з Бурачинських мало трьох дітей: Володимиру (1890 р. н.), Романа (р. н. невідомий) і Кекилію (1898 р. н.). З вибухом Першої світової війни Роман Волянський був мобілізований в австрійську армію і загинув на фронті. Старша дочка Володимира стала вчителькою і працювала викладачем німецької мови в Перемишльській гімназії, а молодша — Кекилія — була гімназисткою, коли розпочалася війна. Лихоліття принесло багато біди і горя в родину Волянських. Окрім загибелі сина на фронті, мусив Олекса переховуватися від царських військ, адже йому загрожувала депортація в глиб Росії.

Короткий період існування ЗУНР прийняли Волянські як дар Божий Україні і всіма силами включились у державотворення. Поляки оцінили цю діяльність, і 1920 року Волянського було інтерновано й ув'язнено у Львові. В той настам перебувала молодша дочка — Кекилія, котра перед тим, склавши матуру, вчителювала у визволених Січовими Стрільцями селах Волині, працювала в редакції газети «Вперед» та жіночого журналу «Наша Мета». Урешті-решт Волянського звільнили, після чого він повернувся на Гу-Гуцульщинуа незабаром був переведений парохом у село Соколівку з 10 лютого 1923 року. Тут і судилося йому спочити, бути похованим і навіки стати частиною дивовижного гуцульського краю.

Назарій Яремчук

Напевне, в кожного з нас із іменем Назарія Яремчука асоціюється невмируща пісня «Червона рута», яку заспівав колись молодий співак. І заспівав надто із душею, адже предмет оспівування був знайомий Назарію дуже добре — Яремчук народився і виріс у с. Рівня на Чернівеччині. Його батько мав чудовий тенор, співав у церковному хорі, мати теж добре співала, а до того ще й була неперевершеною акторкою у Вижницькому народному театрі. Тож і Назарій почав співати змалку.

1969 року він закінчив Вижницьку середню школу і спробував вступити на географічний факультет Чернівецького університету, та спроба була невдалою. Довелося йому працювати деякий час сейсмографом у геологорозвідувальній партії, а потім закінчити курси шоферів. 1975 року Назарій Яремчук закінчить географічний факультет Чернівецького університету і почне працювати на кафедрі економічної географії, але врешті-решт переможе пісня.

Випадковості не випадкові — саме в цей час, коли юнак не вступає на омріяну спеціальність, вокально-інструментальному ансамблю «Смерічка» потрібні були юні співаки.

Голос Назарія, дзвінкий і приємний, сподобався, крім того, він легко вписався в колектив.

Самобутність «Смерічки» найяскравіше проявляється в пісні «Горянка», за яку В. Зінкевич і Н. Яремчук завоювали звання лауреатів конкурсу «Ало, ми шукаємо таланти». Пісні колективу відразу ставали популярними і з часом увійшли до золотого фонду української естради й були всесвітньо визнані. 1973 року ансамбль нарешті запросили на професійну сцену — до Чернівецької обласної філармонії.