На другому березі (збірник)

Вертають із бур, із дощів, завірюх перемочені,
голодні, невиспані, втомлені та в знеохоченні.

Причалив, приплив корабель до далекої пристані.

Під шум морських грив проминали вмить дні дикі, пристрасні.

Моряцькі пісні поплили по тавернах у гавані,

неначе вино для сердець, що від туги поламані.

І тисяча ламп заблистіла в розбавленім городі.

Обнажене тіло дівоче й скуйовджені бороди.

За хвилею хвиля лягає під вітром в зневоленні.

Регочуть матроські обличчя шорсткі, неоголені.

Хрипкий саксофон тут хихикає басом за скрипкою,

танок тупотить під ритм мелодією дикою.

Танечниць перегнуті постаті п'яно без сорому.

Що ж може, однак, помогти капітанові хворому?

Востаннє уста цілував, мав знов їхати в подорож,

за щастя пив. Тінь його встала зі стін, пішла ходором.

З рук вилетів келех із гуком. Кругом все у померках.

В обіймах її зверещав капітан в диких обертах.

Дарма, капітане, даремно взиваєш ти помочі.

Втекли всі. Самітні замовкли вмить вигуки поночі.

Пояснення

На дворі буревій,
у корчмі портовій
на столі джину збан.

Та не йде вже пиття.

Під столом без життя
молодий капітан.

Епілог

На синьому небі почали вже зорі виблискувати,
у сяєві білому хвилі тихенько полискувати.

Пісня мандрівника

Шумить у серці вітер, кров огонь бурлить.
О, допекла вже бруків, мурів, цегли гидь!
На берег моря туга, в край землі жене,
де океан манить піснями хвиль мене.

Покину стукіт вулиць та піду, де пристань,

де линв протяжна пісня й щоглів має триста,
де кораблі, човни по хвилях бурних линуть.
Не стану, аж на них очима відпочину.

Почую вітру рев і мев почую крик,

хвиль булькіт і води об стіну човна сик,
та відгук, що стерна справляє оборот.
Тоді скажу: це мій до моря поворот.

О, допекла вже бруків, мурів, цегли проза!

Тужу за морем, батьківщиною матроса.
Шумить у серці вітер, жар вперед жене.
На море! Гей, на море!! Сум тут вб'є мене.

Іван Мейсфілд [36]

JohnMasefield

Вільний переспів з англійської мови

Романтизм

Над морем в хмарах марить чорна галич,
ліричний місяць потопає в тінь.
І дикі скелі й синя далечінь.
Пливуть похмурі Байрона[37]

ушкали.

В городі в темну ніч самітний Вертер[38]

на зір вазі сам важить світ і серце
своє й сумує, що живе, не вмер ще.
О ти, покрово хворих серць, о смерте!

Є два світи: один круг нас, а другий —

це ми; між ними вічна боротьба
лягає на життя клеймом напруги.

Чи ж не сильніші в грудях буревії,

як порожнечі дійсності клятьба?
— Не знали, що гарніший світ від мрії.

Молодий поет