На другому березі (збірник)

Над лугом буря свище, наче пуга,
і вітряна кряжами кряче пря,
мов не ліси хвилюють, а моря,
та в серце туга стукає, мов пугач.
Тоді виходжу в чорну ніч на ґанок,
деру очима тінь, гляджу зорі.
Крізь вихор чалий кінь зарже над ранок,
роздзвінно гупне копитом в поріг.

І сам не знаю, як скачу в стремена,

хватаю репане реміння нузд,
а завірюха на дворі шалена
рамена отвирає й мутить глузд.

Лиш в грудях голос дзенькає, мов мідь,

шепоче: «Молодий, не їдь, не їдь!»

Прочитан [39]

Уздовж причілля тінь лягає вогко,
а коло брам розколений колодязь,
у землю встромлений, немов колода,
зеленим, молодим сміється мохом.

Патлатий, кучерявий прочитан

руками обіймає червінь цегли
та головою похитує легко
над проминанням людських правд й оман.

В труні віків лягли дні юні замку,

минувшини обвило листя клямку,
та й, може, сотий сніг на полі тане,

новими бурями співа Вкраїна.

О пісне, як же ж часто прочитаном
цвітеш ти буйним на життя руїнах.

Любов

У правилі математичнім світа
за дужки викинена невідома,
незнаний косинус днів наших літа.

В далекій подорожі, навіть вдома

дарма шукати слів її німих.
Коли здається: пустку переміг,
приходить тиха, наче ніч, утома.
Усміхнені, штудерні тріолети,
мов лід холодні, кажуть нам даремно,
вмовляють, що любов це річ неземна.
О, де ти є, незнана, о, де є ти?

Чи кинув хто на тебе анафему?

А може, винайшли тебе поети,
щоб до згучних сонетів мати тему.

Ідеал

На синьому безмежжі океану,
де не догляне навіть людське око,
високо, аж до хмар, в імлах глибоко
самітний острів серед хвиль пеану.

На острові, так каже казка,

теменні скарби десь лежать закляті.
Горять моряцькі очі у завзятті,
жага бушує в душах буйно й баско.

І вітер дме, і буря тне у парус,

а човен щоглами дере мли пару,
солоною водою перемок.

Нараз вдаряють у підводні скелі,

щасливі, бо в незнання гинуть хмелі:
на острові пустелі лиш — пісок.

Алхімія

В маленькій келії душно, запах сірки.
Засушений, мов сірка, жовтий маг
в реторту п'ялить очі, повні спраг.
Червоний біс регочеться із дірки.

Мов кльоша, золота над всім омана

та опар в куреві кімнату губить.
Дрижать в гарячці в'ялі, трухлі губи;
блідий: «Алаге, — буркотить, — сатанас».[40]

Та раптом скрикнув маг — ні, він не п'яний,

очам не вірить: золото в реторті.
Під стелю бризнув струмом регіт чортів.

І жах пішов до монастирських лав,

ченці шепочуть: уночі над ранок
о[тець] Патрикій божевільний став.

Бджола