На другому березі (збірник)

Корови й дині. Білий янгол
на лопуха зеленій плахті.
Хто будить в серці тужну п'янкість
і хто колише темний страх твій?

Що неоправданий, таємний,

мов кріт, від дна коріння риє
і грає, мов кларнет підземний,
в кипінні форм, у барв завії.

І як зродився без причини,

так без причини щезне знагла.
Природи лоно мрячне й синє,
і сонця кіш,
і кіш землі,
що в ньому
корови, квіття, дині й янгол.

МІЙ ДАВНІЙ ГОЛОС

Палкий, нічим незаспокійний,
ловлю слова, мов барвні скельця.
Як же ж я терня туги рвійне
з корінням вирву з штольні серця?

Терпке похмілля свіжих ранків

п’янить, як і давніш п’янило.
Дивлюсь в блакитну призму склянки,
де заламалось небо в хвилі.

Рожевий чай, мов піна з сонця,

зелений морок сном колише.
Заслуханий у дружній вітер,
свій давній голос чую в тиші:

«Аж юне серце затремтить,

незаспокоєне й несите.
Устами спраглими в цю мить
всю хмільність світу хочу спити».[73]

БУРЯ

Надходить буря. Сиві вільхи
в тривозі туляться до себе.
Щоб відідхнути, просить пільги,
хоч на хвилину, в багрі небо.

Мов стовп, піднявся вихор тричі,

і сяють блискавки, аж маки
червоні сплющують зіниці
і клоняться хорунжим ляку.

Кларнетів схлип, і вітру помах,

і виє лис — нічний астроном.
Червона неба папілома
прорізана, мов бляха, громом.

Це з-понад бурі безкрай вільний,

схилившись, риє в хмарах ями.
Тоді слова швидкі й доцільні,
мов леза, схрещую з громами.

ДИВО

Над ранком. Зорі з вовни мряки,
мов злоті ґудзики з плаща,
відпоре день і сім’ям маку
розсипле солов’ям в кущах.

В сувоях тиші сплять долини,

де мох задуми й мох імли,
аж скотиться стозерна диня
на лопуховий ранку лист.

Як диню сонця зсуне вітер

на решето ясних долин,
розплющують зіниці квіти
і листя рветься в дальню синь.

А серце, що, незаспокійне,

збагнути хоче все до дна,
тріпочеться і з листям рвійним
до болю прагне дива дня.

ВІЩИЙ ДУБ

Сніг зеленіє в світлі ночі,
сніг блакитніє в світлі дня.
Цей дуб — то дерево пророче,
корява ліра з його пня.

Сніг попеліє в сірий вечір,

щоранку у вогнях цвіте.
Із рани сонця кровотечі
б’ють в царство снігу золоте.

Лиш дуб один крізь біле море,

дельфін рослинний, вдаль пливе
і лірою сніг-саван поре,
віщуючи життя живе.

КОЛОДІЙСТВО

Вже сонця колесо збиває стельмах,
ще обруча — до осі полум’яної!
Цим возом їхатиме завтра Зельман,
ключар і староста гульби весняної.
Відносить стельмах сонце ковалеві:
— Обруч найбагряніший викуй, майстре мій,
щоб сонце жевріло ясніш від гриви лева
весні трояндній й осені оайстреній!

ЧЕРЕМХИ