На другому березі (збірник)

Найблакитніше з всіх блакитних див — занебо,
що, як вогонь з-за мряки, світить з-поза ночі.
Хто-небудь зір до неба звів де-небудь,
вгадай, чи сон, чи серце, чи воно шепоче!

Найблакитніша з всіх ночей блакитних — наша.

Хто-небудь та де-небудь хай зо мною кличе!
Ця пісня нас не зрадить — срібний чад і чаша,
я присягаю вірність перед зір обличчям.

Хто без зорі йде в світ — вже без зорі назавжди.

Той, хто з життям не замирився — все самотній!
Зоря втинає срібні коси на могилі правди,
і, наче темні грона, висять дні скорботні.

Мов піна на питві краси — гірке мистецтво,

і муза, що в саду плекає левенята,
веде своїх обранців на хмільне купецтво,
щоб продали ночам, на що душа багата.

Питаєш, як оці зродились вірші — міти,

як муза мітотворна діє своїм впливом:
руїни царств червоних куряться до світла,
неземний царгород — Чаргород над заливом.

Тече дванадцять рік крізь солов’їне місто,

в тонку пастушу флейту дме вітрів дозорець,
музики білий мур, і стріл крилаті вісті,
достойний лев, слаба людина й вірні зорі.

ПІСКИ

Пустині мідне озеро, й кощаві скелі,
червоні і глухі рівнини летаргії.
Лілеї зір сходячих клоняться пустелі,
що грізно підіймає гриви суховіїв.
Порожня і дірява сонця шкаралуща,
що, наче скорпіон, само себе вбиває
жалом свого проміння, й на червоних пущах
душа його крилата й звільнена від форми
ширяє в просторах, аж за зеленим краєм,
за муром ста ночей, що фосфорні та чорні,
спочине у вулканах сонних і погаслих.

Отут колиска бур поснулих в скельних яслах,

тут родяться вітри, що на сто крилах згодом
стяги червоних заграв хилять понад сходом.
Кубло орлів поразки вигнаних з прараю
квітчає лисий шпиль, де мідну ніч вітають
лілеї зір сходячих й ос грайливі перли
в тонкій, ледь-ледь помітній неба оболоні.
Піски плащем червоним на пустелі лоні
зірвалися до льоту, впали і завмерли.

І тільки вдумливі й премудрі іхневмони,[70]

до вітру лір приклавши уші, чують дзвонів
підземних таємничий і далекий поклик.
Піски і зорі завирують крутежами,
і скелі залопочуть, мов на вітрі щогли.
Пустиня, мов левиця, у півсні й пів’яві
грудьми ста бур зітхає й попіл червонавий,
мов хмари з сірки й крейди, вдихує, просохла.
На бурунах піску качаються шакали,
їх очі, мов монети божевілля, впали
у гирла куряви і у безумства ями.

Це будяться міста прадавні під пісками.

ХОРОВІД