На другому березі (збірник)

Неначе в книгах праарійських
підкова, човен і стріла.
В діброві сяє срібне військо,
шумлять санскритськії слова.

Русяві й стрункочолі йдуть племена,

і їхні друзі — кінь та корабель.
Горять на небі ясних зір знамена,
мов перехрест окрилених шабель.

22 грудня 1934

ВІТЕР СТОЛІТЬ

І вітер віє від століть,
крилатий, вільний і неспинний,
і вчить свободи, туги вчить
за чимсь незнаним і нестримним.

І повторяє нам, прибитим,

у зривах страчених намарне,
що вже ніяк життя спинити
і що життя — це не казарма.

13 березня 1935

СЕЛО

Застрягло сонце між два клени,
димить обвіяна рілля,
і піль коловорот зелений
довкола сонця закружляв.

Ріка мов пояс; лісу смуга;

мов повінь, трави піднялись.
І знову йде молебень плуга,
де війни віяли колись.

12 березня 1935

ДАХИ

Оте село у вільхах і ліщині,
де на дахах червона черепиця,
загорнеш, наче в плахту, в небо синє
та молодість загорнеш в таємницю.

Калинову чи пам’ятаєш кручу,

де пастухи в криниці сонце поять?
Напишеш повість: вечори пахучі,
задума вільх, дахів багровий пояс.

2 квітня 1935

ХАТИ

Хати, немов гриби червоні,
ростуть під вітром буйновійним.
У черепицю дощ задзвонить.
Моє село, ти ще спокійне?

По давніх війнах, що минули,

в лісах багрових виють лиси.
Ще люди заграв не забули,
знов над селом комета висить.

В ріці дівчата сонце миють,

прийшли над воду вільхи рядом.
Тут орють від століть, тут сіють
і бунтарів карає влада.

12 квітня 1935

ПОВОРОТ

Вернувся я, де вільхи й риби,
де м’ята, іви, де квітчасті стіни;
і знов цілую чорні скиби,
припавши перед сонцем на коліна.

Ой, похилилось надо мною,

як мати понад сином, полум'яне.
І знов мене земля напоїть,
мов квіт росою, поцілунком тьмяним.

І чорні скиби, й сині плавні,

на плоті хмари, наче плахти, висять.
Тут я у кучерявім травні
під вільхами і сонцем народився.

23 квітня 1935

КРАЇНА БЛАГОВІЩЕННЯ

Завія зе'лені, пожежа зелені,
і квіття курява, і солов'їні схлипи.
Столи весільні — ох — столи не встелені,
і бджіл тьма-темрява, і молитовні липи.

В ромашок спів слимак дороги ввився круто,

і ранку кіш, що в ньому птаха — сонця помах.
Задума — не задума, смуток і не смуток,
це на країні цій трагічна папілома.

Мов два дракони, сонце й місяць, зорі-галич,

і білі села, й білий жар, і білість куряв.
Шевченко йде — вогонь, людина, буря —
і дивиться в столітню далеч:
в вогні пробуджена
князівна.

Хай на очах землі печать — тьми чорна штольня!

І день не день, і ніч не ніч, і спів не віщий нам.

О земле, земле батьківська, клятьбо бездольна,

моя країно Благовіщення!

10 березня 1936

Третя глава

ДВІ ГЛАВИ З ЛІТУРГІЇ КОХАННЯ

1