НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

О дев’ятій тридцять доктор Вайлд поставив свою двомісну коляску до платної стайні та втомлено взяв у руки свій чорний саквояж. Він їздив до Алізаля, де головував на консиліумі під час умирання однієї старої, дуже старої німкені. Вона не спромоглася піти з життя як слід. Були всілякі ускладнення. Ще й зараз доктор Вайлд не знав непевне, чи оте жорстке, сухе, тягуче життя з неї повністю вийшло. Їй було дев’яносто сім років, і свідоцтво про смерть для неї нічого не важило. Вона робила зауваження навіть священику, який готував її до смерті. Доктор Вайлд думав про таїнство смерті. Він нерідко про це думав. Учора Ален Дей, тридцятисемирічний здоровань, дужий як бик володар чотирьохсот акрів землі й голова великої родини, смиренно віддав своє життя пневмонії після невеличкої застуди і трьох днів гарячки. Для доктора Вайлда це була загадка. Повіки у нього стали важкі, очі пекли. Він вирішив, що візьме ванну, розітреться губкою і вип’є, перш ніж до нього з’являться амбулаторні хворі зі своїми болями в животі.

Він піднявся сходами, вклав потертий ключ у замок свого кабінету. Ключ не повертався. Він поставив саквояж на підлогу і застосував силу. Ключ не піддавався. Він ухопився за ручку, потягнув на себе двері й задзвенів ключем. Двері прочинилися зсередини. Перед ним стояла Кейт.

— А, доброго ранку. Ключ застряг. Як ви увійшли?

— Не було замкнено. Я з’явилася зарано і зайшла почекати.

— Не було замкнено?

Він повернув ключ у другий бік — і дійсно: язичок рухався легко.

— Старішаю, вочевидь,— сказав він, зітхнувши.— Стаю забудькуватим. Та й узагалі не знаю, навіщо замикаю кабінет. Його можна відімкнути шматочком дроту. Та й кому треба сюди заходити? — він подивився на Кейт, ніби уперше побачив.— Прийом починається тільки об одинадцятій.

— Мені треба ще трохи отих пігулок,— відповіла Кейт,— і я не можу прийти пізніше.

— Пігулки? А, так. Ви ота дівчина, що працює у Фей.

— Саме так.

— Почуваєтеся краще?

— Так, пігулки допомагають.

— Але вони здатні й зашкодити,— зауважив лікар.— А двері до фармацевтичної я також не замкнув?

— Що таке — фармацевтична?

— Отам — ті двері.

— Гадаю, замкнули.

— Старішаю. Як там Фей?

— Власне, я через неї тривожуся. Вона сильно хворіла не так давно. Мала спазми, і з головою щось негаразд.

— У неї і раніше бували розлади шлунку,— зауважив доктор Вайлд.— Не можна вести таке життя, їсти, коли заманеться, і лишатися здоровою людиною. Мені принаймні не вдається. Ми це тільки називаємо розладом шлунку. Так, тепер щодо пігулок. Ви пам’ятаєте, якого вони кольору?

— Жовті, червоні й зелені.

— А, так. Згадав.

Коли він висипав пігулки у круглу картонну коробочку, Кейт стояла біля дверей.

— Скільки у вас ліків!

— Справді,— відізвався доктор Вайлд,— і що старішим я стаю, то менше їх вживаю. У мене є ще ті, які я мав на початку медичної практики. Так їх ніколи і не застосував. Це запас новачка. Я збирався експериментувати, така собі алхімія.

— Що?

— Нічого. Тримайте. Перекажіть Фей, що їй треба висипатися і їсти більше овочів. Я не спав цілу ніч. Вихід самі знайдете?

І він нетвердими кроками повернувся до кабінету.

Кейт подивилася йому вслід, і її очі забігали по рядах пляшечок і коробок. Вона зачинила двері фармацевтичної і озирнула передпокій. Одна книжка на полиці трохи виступала в ряду інших. Вона посунула її, щоб вирівняти ряд.

Потім узяла зі шкіряного дивана свою велику сумку і вийшла.

У себе і спальні Кейт витягла з сумки п’ять пляшечок і смужку списаного паперу. Усе це вона запхала в панчоху, скрутила, заштовхала чимглибше у гумову калошу і поставила поруч з її парою під стінку в комірчині.

3

Протягом наступних місяців у закладі Фей почали відбуватися зміни. Дівчата стали неохайні й дратівливі. Якби їм звеліли помитися і прибрати у себе в кімнатах, вони б страшенно обурилися, і в закладі запанував би злий настрій. Так не годилося.

Якось увечері, за столом, Кейт сказала, що випадково зазирнула до кімнати Етелі, й там було так гарно й чисто, що вона не втрималася і купила для Етелі подарунок. Коли Етель його розгорнула, це виявився флакон парфумів, такий великий, що його вистачить дуже надовго. Етель дуже зраділа і сподівалася, що Кейт не помітила брудного одягу під ліжком. Після вечері вона не лише прибрала одяг, а й натерла підлогу і змела по кутках павутиння.

Потім Грейс так гарно причепурилася, що Кейт не могла не подарувати їй брошку з гірського кришталю у вигляді метелика, яку носила сама. І Грейс довелося побігти переодягтися у чисту строгу блузку, щоб приколоти брошку.

Якби кухар Алекс вірив у те, що про нього зазвичай говорять, то вважав би себе вбивцею, аж тут він раптом дізнався, що має золоті руки на печиво. Він також довідався, що кулінарії навчитися не можна. З цим треба народитися.

Ватяне Око дізнався, що ніхто його не ненавидить. Його бамкання по клавішах непомітно змінилося.

Він сказав Кейт:

— Дивно, що все пам’ятаєш, коли хочеш пригадати.

— Тобто? — здивувалась вона.

— Ну, от, наприклад...— І він заграв для неї.

— Як чудово,— похвалила вона.— А що ти грав?

— Не знаю. Здається, Шопен. Якби ж я тільки міг бачити ноти!