НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

У Горейса заклало ніс. Йому довелося дихати через рот. Він неквапно підійшов ближче до Адама, побачив його широко розплющені очі.

— Здається, ви нещодавно прибули зі сходу країни, еге ж, містере Траск?

— Так, зі штату Коннектикут.

— Гадаю, люди там уже не так часто користуються зброєю?

— Нечасто.

— Трошки полюють?

— Деякі.

— Ви, мабуть, більше звикли до дробовика?

— Ваша правда. Але я ніколи особливо і не полював.

— Думаю, ви взагалі не розумієтеся на револьверах і не знаєте, як ними користуватися.

— Саме так,— з готовністю підтвердив Адам.— Там майже ні в кого не знайдеш револьвера.

— Отже, прибувши сюди, ви придбали собі кольт сорок п’ятого калібру, бо тут усі мають зброю, і ви хотіли навчитися правильно ним користуватися.

— Так, я подумав, що навчитися не завадило б.

Джуліус Евскаді стояв дуже напружений, його обличчя й тіло уособлювали увагу, він слухав, але не втручався.

Горейс зітхнув і відвів погляд від Адама. Його очі ковзнули повз Джуліуса, а потім він знову поглянув на свої руки. Поклав револьвер на бюро й акуратно розмістив поруч стріляну гільзу і набої.

— Знаєте,— промовив він,— я тільки нещодавно став заступником шерифа. Думав, що це дуже цікаво, що за кілька років балотуватимуся у шерифи. Але воно мені не до снаги. Нічого тут немає цікавого.

Адам схвильовано спостерігав за ним.

— Не думаю, щоб мене хтось колись боявся. Злитися злилися, але не боялися. Це паскудна річ, і почуваєшся дуже паскудно.

— Облиш,— роздратовано втрутився Джуліус,— ти ж не можеш просто зараз піти у відставку.

— Як це в дідька не можу? Було би бажання. Гаразд! Містере Траск, ви служили в кавалерії Сполучених Штатів. Кавалерія озброєна карабінами й револьверами. Ви...— він замовк і важко ковтнув.— То що ж сталося, містере Траск?

Очі Адама, здавалося, стали ще більші, почервоніли і зволожилися.

— То був нещасний випадок,— прошепотів він.

— Хтось це бачив? Чи була тоді з вами ваша дружина?

Адам не відповів, і Горейс побачив, що він заплющив очі.

— Містере Траск, я розумію, що ви хворі. Я силкуюся полегшити цю справу для вас. Може, ви зараз відпочинете, а я поговорю з вашою дружиною?

Він трохи зачекав, потім підійшов до дверей, де й досі стояв Лі.

— Китайозо, скажи місі, що я буду щасливий поговорити з нею кілька хвилин.

Лі не відповів.

Заговорив Адам, не розплющуючи очей.

— Моя дружина поїхала у гості.

— Її тут не було, коли все трапилося? — Горейс поглянув на Джуліуса і помітив дивний вираз у нього на губах. Кутики рота піднялися у сардонічній посмішці. У Горейса промайнула думка: «Він кмітливіший за мене. З нього вийшов би гарний шериф».

— Одначе,— промовив він,— це вже стає цікавим. Ваша жінка народила дитину — двійню — всього два тижні тому, і раптом поїхала в гості. Що, і дітей вона з собою забрала? Мені здалося, я їх чув допіру...— Горейс нахилився над ліжком і торкнувся стиснутого правого кулака Адама.— Мені це неприємно, але я мушу продовжувати. Траску! — вигукнув він.— Я хочу, щоб ви мені розповіли, щó тут відбулося. Це не цікавість. Це закон. А тепер, чорт вас забирай, розплющуйте очі й розповідайте, інакше, Богом клянуся, я відвезу вас до шерифа, хоча ви й поранені.

Адам розплющив очі, але вони були порожні, як у сновиди. Голос його звучав монотонно, без виразу, без жодної емоції. Немов він ідеально вимовляв слова мови, якої не розумів.

— Моя дружина поїхала.

— Куди вона поїхала?

— Не знаю.

— Як це так?

— Я не знаю, куди вона поїхала.

Тут утрутився Джуліус, вперше заговоривши.

— А чому вона поїхала?

— Не знаю.

Горейс розсердився:

— Обережніше, Траску. Ви граєтеся з вогнем, і мені не подобається те, що я про це думаю. Ви мусите знати, чому вона поїхала.

— Я не знаю, чому вона поїхала.

— Вона захворіла? Якось дивно поводилася?

— Ні.

Горейс відвернувся.

— Китайозо, тобі про це що-небудь відомо?

— Я їхати Кінг-Сіті субота. Повертатися може дванадцять ніч. Знайти містер Траск на підлозі.

— Отже, тебе тут не було, коли все трапилося?

— Ні, мем.

— Гаразд, Траску, мушу повернутися до вас. Відсунь трошки штору, китайозо, щоб мені було ліпше видно. Отак буде краще. А тепер я ще раз вислухаю вашу версію, поки мені не набридне. Отже, ваша дружина поїхала. Вона у вас стріляла?

— Це був нещасний випадок.

— Нехай нещасний випадок, але револьвер був у неї в руках?

— Це був нещасний випадок.

— Ви не полегшуєте мені справу. Але, скажімо, вона виїхала, і ми повинні її знайти — розумієте? Це ж вам не дитяча гра. Ви так повелися. Скільки часу ви одружені?

— Майже рік.

— Як її звали до того, як ви побралися?

Запала довга пауза, а потім Адам тихо промовив:

— Не скажу. Я обіцяв.

— Не наражайтеся. Звідки вона родом?

— Не знаю.

— Містере Траск, ви дограєтеся отак до окружної тюрми. Опишіть її. Яка вона на зріст?

Очі в Адама засвітилися.

— Невисока — маленька, тендітна.

— Чудово. Колір волосся? Очей?

— Вона була вродлива.

— Була?

— І є.

— Якісь шрами?

— Господи, ні! Так — рубець на лобі.

— Ви не знаєте ні її прізвища, ні звідки вона родом, ні куди виїхала, не можете її описати. А ще ви тримаєте мене за дурня.

— Вона мала якусь таємницю. Я дав слово, що не буду її розпитувати. Вона когось боялася.