НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Зненацька Адам розридався. Його тіло трусилося, він схлипував. Це плакала безнадія.

Горейс відчув, як у ньому прокидається співчуття.

— Ходімо до іншої кімнати, Джуліусе,— сказав він і вийшов до вітальні.— Ну, Джуліусе, що ти про все це думаєш? Він ненормальний?

— Не знаю.

— Він її убив?

— Мені спало це на думку.

— Мені теж. Боже мій! — Горейс кинувся до спальні й повернувся з кольтом і набоями.— Забув про них,— вибачився він.— Недовго я протримаюся на цій посаді.

— Що ти збираєшся робити? — спитав Джуліус.

— Боюся, я з цією справою не впораюся. Я тобі казав, що у штат не візьму, але піднеси свою праву руку.

— Я не хочу давати свідчення під присягою. Я хочу поїхати до Салінаса.

— Ти не маєш вибору, Джуліусе. Я змушений буду тебе арештувати, якщо ти відмовишся давати свідчення.

Джуліус неохоче підніс руку і з відразою повторив слова присяги.

— Добре ти мені віддячив за те, що я тобі склав компанію,— поскаржився він.— Батько з мене шкуру злупить. А що ми робитимемо тепер?

— Поїду до татуся, мені потрібен шериф. Я б забрав Траска, але не хочу його тормосити. Тобі доведеться тут залишитися, Джуліусе. Мені дуже шкода. Зброю маєш?

— Ні, чорт забирай.

— Візьмеш цей кольт — і зірку шерифа,— він відчепив її від сорочки і простягнув Джуліусу.

— І довго тебе не буде?

— Спробую якнайшвидше. Ти колись бачив місіс Траск, Джуліусе?

— Не бачив.

— І я не бачив. А мені доведеться сказати шерифові, що Траск не знає її прізвища, взагалі нічого. Тільки що вона маленька і вродлива. Нічого собі опис! Мабуть, я спершу напишу заяву на відставку, а потім доповім шерифові, бо він усе одно мене вижене під три чорти після цього. То ти вважаєш, що він її убив?

— Як я в біса можу знати?

— Не сердься.

Джуліус узяв револьвер, знову зарядив його і зважив у руці.

— Хочеш пораду, Горейсе?

— Хіба не видно, що хочу?

— Так от, Сем Гамільтон її знав — він приймав немовлят, каже Кролик. А місіс Гамільтон її доглядала. Чого б тобі дорогою не завітати до них й не розпитати, яка вона з себе?

— Гадаю, ця зірка має залишитися у тебе,— сказав Горейс.— Гарна ідея. Я їду.

— Хочеш, щоб я тут пороздивлявся?

— Хочу, щоб ти просто припильнував, щоб він не втік — або не заподіяв собі шкоди. Зрозумів? І сам пильнуйся.

2

Близько опівночі Горейс сів у товарний потяг у Кінг-Сіті. Його влаштували у кабіні машиніста, і вранці він уже прибув до Салінаса. Салінас був головним містом округу, він швидко розростався. Населення вже наближалося до двох тисяч. Це було найбільше місто між Сан-Хосе і Сан-Луї-Обіспо, й усі відчували, яке на нього чекає блискуче майбутнє.

Горейс пройшов від складів Південно-Тихоокеанської залізниці й зупинився поснідати в закусочній «Чоп-гаус». Йому не хотілося надто рано смикати шерифа і наражатися на його кепський гумор без гострої потреби. В «Чоп-гаусі» він натрапив на Віля Гамільтона, який видавався вельми успішним у твідовому діловому костюмі.

Горейс підсів за його столик.

— Як життя, Вілю?

— Та непогано.

— Ти тут у справах?

— Саме собою, є одна угода.

— Міг би хоч іноді мені на щось натякнути.

Горейсу незвично було так розмовляти з молодим хлопцем, але Віль Гамільтон буквально випромінював успішність. Усі знали, що він стане дуже впливовою людиною в окрузі. Майбутнє деяких людей, хороше чи погане, буває просто зримим.

— Обов’язково, Горейсе. Просто я думав, що ранчо забирає весь твій час.

— Мене можна було б умовити здати його в оренду, якби підвернулося щось цікаве.

Віль перехилився через стіл.

— Знаєш, Горейсе, наша частина округу була довший час занедбана. Ти колись думав балотуватися на посаду?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти зараз заступник, а у шерифи балотуватися не думав?

— Та ні, не думав.

— А ти подумай. Тільки нікому не кажи. Я забіжу до тебе за кілька тижнів, і ми все обговоримо. Але нікому не говори.

— Я так і зроблю, Вілю. Але ж ми маємо напрочуд гарного шерифа.

— Знаю. Але це тут ні до чого. Кінг-Сіті не має жодного окружного посадовця. Утямив?

— Утямив. Я подумаю. А, до речі, вчора я відвідав твоїх тата і маму.

Обличчя Віля просвітліло.

— Справді? Як там вони?

— Добре. Знаєш, твій батько просто геніальний комік.

Віль засміявся:

— Він нас смішив повсякчас, коли ми підростали.

— Але він дуже розумна людина, Вілю. Показав мені проект вітряка, який сам винайшов,— ти ще такого в своєму житті не бачив.

— О Боже! — зітхнув Віль.— Знову почнуться справи з патентними правниками.

— Але цей вітряк — чудова річ,— сказав Горейс.

— У нього все чудове. Тільки гроші від цих винаходів отримують самі патентні правники. Мама страшенно дратується.

— Гадаю, тут ти маєш рацію.

— Єдиний спосіб заробляти гроші,— промовив Віль,— це продавати те, що виробляє хтось інший.

— Ти маєш рацію, Вілю, але отой вітряк — насправді щось неймовірне, такого ще світ не бачив.

— Батько тебе переконав, еге ж, Горейсе?

— Схоже, що так. Але ж ти б не хотів, щоб він перемінився?

— Господи, та нізащо! — вигукнув Віль.— А ти подумай про те, що я тобі сказав.

— Гаразд.

— І нікому анічичирк,— нагадав Віль.