НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Якщо це секрет, можеш не відповідати, але я завжди хотіла у тебе спитати. Що тобі сказав шериф — Господи, невже цілий рік проминув? Як летить час! Здається, ще швидше, коли ми старіємо. Він пробув з тобою майже годину. Він же не... та ні, звісно, ні. Людина він сімейна, статечна. Він ходить до Дженні. Утім, я не хочу лізти у твої справи.

— Ніякого секрету тут немає,— відповіла Кейт.— Треба було мені давно розказати. Він запропонував, щоб я повернулася додому. Він був дуже приязний. І коли я пояснила, що це неможливо, він зрозумів і прийняв це спокійно.

— І йому ти розповіла, чому це неможливо? — ревниво спитала Фей.

— Звісно, ні. Невже ти уявляєш, що я б розказала йому те, що не розказала тобі? Не вигадуй дурниць, сонечко. Ти у нас така кумедна маленька дівчинка!

Фей усміхнулася і зручно вмостилася у своєму кріслі.

Обличчя Кейт здавалося безтурботним, але вона пригадувала кожне слово з тієї розмови. Власне, їй навіть подобався шериф. Він був людина пряма.

3

Він причинив двері її кімнати й оглядів усе довкола швидким, чіпким оком поліцейського. Ні фотографій, ні особистих речей, які допомогли б встановити особу, нічого, крім одягу і взуття.

Він сів на маленьке плетене крісло-гойдалку, і його стегна звисали з обох боків. Пальці були сплетені та спілкувалися один з одним, як мурашки. Він говорив дуже рівним тоном, ніби не надто цікавився тим, що казав. Можливо, саме це і справило на Кейт враження.

Вона прийняла була свій трохи тупуватий, удавано скромний вираз, але після перших його слів кинула прикидатися й уп’ялася очима йому в очі, намагаючись прочитати його думки. Він не дивився їй в очі, але й не уникав їх. Проте вона відчувала, що він вивчає її, як вона вивчає його. Його погляд зупинився на шрамі в неї на лобі, немов помацав.

— Я не хочу складати протокол,— промовив він спокійно.— Я довго пробув на цій посаді. Ще один термін — і досить. Бачите, жіночко, якби це трапилося п’ятнадцять років тому, я провів би розслідування і, гадаю, розкопав би щось не надто симпатичне.

Він зачекав на якусь реакцію від неї, але вона не заперечила. Він кивнув головою.

— Я не хочу нічого знати. Мені потрібен спокій у моєму окрузі, я маю на увазі — мир і спокій, щоб люди спали ночами. Так от, я не знайомий з вашим чоловіком,— провадив він, і вона знала, що він помітив, як здригнулися її напружені м’язи.— Чув, що він дуже порядна людина. А ще я чув, що він сильно поранений,— він подивився їй просто в очі.— Невже ви не хочете знати, ніскільки серйозна у нього рана від вашого пострілу?

— Хочу,— сказала вона.

— Що ж, він одужає — ви йому роздробили плече, але він одужає. Отой китайоза дуже добре його доглядає. Саме собою, він ще довго не зможе нічого піднімати лівою рукою. Куля сорок п’ятого калібру вириває з людини добрячий кусень м’яса. Якби китайоза не повернувся, ваш чоловік би сплив кров’ю і помер, а ви б у мене сіли в тюрму.

Кейт затамувала подих, чекаючи почути натяк на те, що з нею буде, але ніяких натяків не було.

— Мені шкода,— тихо сказала вона.

Очі шерифа блиснули.

— Отут ви вперше схибили. Вам зовсім не шкода. Знав я колись одного чоловіка, схожого на вас,— його повісили дванадцять років тому перед окружною тюрмою. Раніше ми тут це робили.

Невеличка кімната з ліжком червоного дерева, мармуровим умивальником з мискою і глечиком, з шухлядою для нічного горщика, зі шпалерами, на яких повторювався візерунок з троянд — маленьких троянд, у цій кімнаті запала така тиша, ніби з неї висмоктали увесь звук.

Шериф не відводив очей від зображення трьох херувимів — самі кучеряві голівки, ясні очі, крильця завбільшки з голубині, які виростали звідти, де мали би бути шиї. Він нахмурився.

— Дивна картинка для борделю.

— Вона тут уже була,— відізвалася Кейт. Вочевидь, попередні переговори закінчилися.

Шериф випростався, розчепив пальці й ухопився за бильця крісла, навіть його стегна вже не звисали.

— Ви покинули двох дітей,— сказав він.— Маленьких хлопчиків. Та не тривожтеся. Я не збираюся примушувати вас повернутися. Думаю, я докладу всіх зусиль, щоб не дати вам повернутися. Думаю, я знаю вас. Я міг би вигнати вас за межі мого округу, а там вас би ганяв інший шериф, і це могло б тривати, поки вас не скинули б в Атлантичний океан. Але я не хочу цього робити. Мені начхати, як ви живете, доки ви не завдаєте мені клопоту. Лахудра — вона і є лахудра.

— Чого ви хочете? — спитала Кейт без усякого виразу.

— Оце вже ближче,— сказав шериф.— Я хочу ось чого. Я помітив, що ви змінили ім’я. Я хочу, щоб ви це нове ім’я собі залишили. Гадаю, ви придумали якесь місце, звідки ви родом,— добре, звідти ви й будете родом. А ваш мотив — це коли ви, скажімо, нап’єтеся п’яною,— тримайте свій мотив за дві тисячі миль від Кінг-Сіті.

Вона всміхнулася, і це не була силувана усмішка. Вона починала довіряти цьому чоловікові, він їй починав подобатися.

— Ще про одне я подумав,— сказав він.— Ви багато людей знаєте в Кінг-Сіті і його околицях?

— Ні.