На землі кленового листу

За задумом, журнал з часом мав стати хоча б частково самоокупним за рахунок платні за розміщення реклами, передплати, спонсорських внесків. Але на початку гостро постала проблема фінансування закупівлі паперу, забезпечення якісного друку, витрат на розповсюдження серед читачів. Звичайно, інструкції нашого МЗС не передбачали можливості таких витрат, що було рівноцінно суворій забороні. Довелося і цього разу заради користі загальнодержавної справи взяти гріх на душу і видати з бюджету посольства основну суму грошей на випуск першого числа нашого Монітору (а потім так само другого і третього). Розповсюджувався журнал адресно по державних установах Канади, серед впливових політиків країни, надсилався до провідних канадських компаній.

Успішний досвід організації видання, що досить швидко підтвердився схвальними відгуками в Канаді, в тому числі і з боку міністерства зовнішніх справ Канади, яке, до речі, починаючи від четвертого числа Монітору, взяло на себе фінансування всіх витрат на видання, спонукав нас звернутися до МЗС України, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків, Укрінформу з пропозицією подбати про якнайскорішу організацію спільними зусиллями подібних видань іншими посольствами України. Суть пропозиції полягала в тому, що «велика земля» мала б забезпечити посольства уніфікованим інформаційно-пропагандивним ядром, яке включало б також офіційні переклади важливих законодавчих актів, коментарів до них тощо, а посольства своїми силами додавали б матеріали, цікаві і корисні саме для читача країни перебування і організовували б видання і розповсюдження свого власного журналу.

Президент, спікер і прем’єр

Нам, учасникам першої посольської наради, організували зустріч з Президентом Кравчуком, Головою Верховної Ради Плющем і головою уряду Кучмою.

На цих зустрічах, окрім послів, що приїхали з різних країн до Києва на нараду, були ще й співробітники Міністерства закордонних справ.

Кравчук виступив перед цим поважним зібранням з довгою, гарно складеною і надзвичайно патріотичною промовою. Слухаючи її, я перебирав у голові різні підручники з ораторського мистецтва і думав, що в будь-який із них промову Кравчука можна було помістити як один із кращих взірців. Але чому він не застосовує влади для поборювання антидержавної діяльності? Чому не починає приватизації?

Замість цих питань я виступив з клопотанням про передачу Міністерству закордонних справ України будинку на Михайлівському майдані. Обґрунтування цього клопотання подав дуже переконливе, і Президент пообіцяв забезпечити МЗС належним будинком.

Зустріч з Плющем була більш цілеспрямована. Оскільки вже давно протистояння між ним, Головою Верховної Ради, і Президентом вийшло за межі вузького кола київських політиків і починало турбувати всі патріотичні сили, то я вирішив скористатися нагодою і звернутися до Плюща безпосередньо. Навряд чи хтось на це наважиться, але коли б і наважився, то навряд чи когось іншого Плющ послухає.

— Пане Голово Верховної Ради, суперечки за владу між вами і Президентом переросли вузькі особисті межі і стали чимось значно ширшим. Ви бачите, що діється в Росії: комуністичний парламент веде відкриту боротьбу супроти президента Єльцина, звинувачує його в розвалі Союзу й намагається відновити імперію. Зачувши про суперечки між вами і Кравчуком, Хасбулатов їде до вас і намагається з вами укласти спілку для боротьби проти президентів: у них — проти Єльцина, у нас — проти Кравчука. Отже, він у вас вбачає свого союзника. Але ж Хасбулатов — ворог нашої незалежності, і така спілка може призвести до одного — відродження нашого рабського стану. Іване Степановичу, задля свободи рідної України благаю вас: припиніть боротьбу проти Кравчука! Від вас тепер залежить наша самостійність. Відступіть перед Президентом! Себе ви цим не принизите, зате дасте шанс Україні зберегти державність!

Мої слова дошкулили Плющу, він почервонів, проте зразу ж перейшов у контратаку, звинувативши мене в тому, що це я вигадав його протистояння з Кравчуком.

Зустріч з прем’єр-міністром Кучмою відбулася у великому залі Кабміну. Привітавшись, він сказав:

— Я не знаю, як там з політичної точки зору, бо я не політик, я господарник, так ось з точки зору господарника становище в Україні нікудишнє. Всі кризові явища поглиблюються.

У дусі оголеного самокритицизму він виголосив коротеньку промову і запропонував перейти до запитань.

На запитання відповідав дуже коротко, так коротко, що не раз хотілося б почути розгорнутішу відповідь. Проте не можна заперечити, що запитання він розумів і відповіді давав логічні. З цієї зустрічі всі ми вийшли зі змішаними почуттями: характеризуючи реальний стан України надкритично, прем’єр нічого не сказав про шляхи виходу з кризи. І було неясно, чи він не хоче про це говорити, чи сам не знає до пуття, що треба робити.

* * *