На землі кленового листу

Ознайомившись з рівнем української медицини, дійшли висновку, що вона відстає від світової приблизно на двадцять років. Це відставання особливо разюче в галузі діагностичної техніки. Наші медичні вузи, приймаючи молодь для навчання, викладають студентам те, що вже застаріло на 15–20 років. Реальна система медичної освіти перебуває у вчорашньому дні і навчає студентів того, що на Заході стало історією. Медики Едмонтона взялися допомагати українським медикам швидше підтягуватися до канадського рівня. Під час мого першого знайомства з професором Гуком та медінститутом мені розповіли про методи співпраці в перепідготовці нашого медперсоналу й ознайомлення його з канадською медичною технікою.

Петро Саварин, професор Альбертського університету. Едмонтон, 1993 р.

Зліва направо: президент Альбертського університету Пол Давенпорт, канцлер університету Санді Мактагарт, представниця Ради губернаторів університету Мері О’Ніл. В центрі — почесний доктор права Альбертського університету Левко Лук’яненко. Едмонтон, 1993 р.

Тепер пан Гук просив мене написати листа до міністра охорони здоров’я України про те, щоб міністерство організувало два семінари (один у Києві, другий у якомусь іншому великому місті) для обміну досвідом і щоб організатори обов’язково запросили стажистів виступити на семінарах. (Повернувшись з відрядження до Оттави, я мерщій спрямував такого листа до міністра охорони здоров’я України).

Брат професора медицини Гука Микола Гук, учений юрист, познайомився з Києво-Могилянською академією та її ректором паном Брюховецьким і домовився з ним про заснування в академії юридичного факультету, для чого взявся допомогти грішми й літературою.

Вирушаючи у відрядження до західних провінцій Альберти та Британської Колумбії, я вирішив обговорити питання купівлі житлового будинку для дипломатів посольства з провінційними керівниками КУКу та пояснити їм свою позицію. Аргументація була настільки арифметично переконлива, що не викликала в моїх співрозмовників жодних сумнівів, і пан Дмитро Якута обіцяв підтримати мене перед керівництвом КУКу. Те ж саме казали Юрій і Христина Єндики.

Значну частину розмови за вечірнім столом зайняло обговорення перспектив відкриття українського консулату в Едмонтоні. Пан Якута добре знав прем’єра Кляйна, настрої в урядових і підприємницьких колах Альберти. Ці настрої були цілком на боці України. Нам обіцяли обладнати приміщення для консулату і передати безплатно на цілий рік. Обіцяли оплатити працю однієї людини впродовж року в консулаті, причім говорили, що коли консулат виправдає їхні надії, то, може, й продовжать цю безплатну допомогу. Оскільки роль консулату бачили в постачанні інформації з України щодо підприємництва, туризму, науково-технічних і культурних обмінів, а не в гарантіях успішності підприємницьких планів, то ризик спричинити розчарування з боку консулату був, власне кажучи, мінімальний. Щоб остудити оптимізм моїх співрозмовників, я почав говорити про складності маршруту торговельних потоків із західної частини Канади в Україну. Цей фактор важливий, звісна річ, але не вирішальний, бо ж не обов’язково, наприклад, обладнання для нафтобудування везти з Едмонтона чи Калгарі до Одеси. Можна везти технічну документацію чи купувати для спільного проекту обладнання і в Європі.

* * *

Цього ж 11 червня долетіла сумна вістка про смерть патріарха української автокефальної православної церкви Мстислава. Царство небесне йому! Упокоївся вірний син української нації. Понад 70 років він боровся за самостійність України і наставляв синів на добру мораль та служіння неньці Україні.

* * *

Едмонтонські українські друзі запросили нас на екскурсію для ознайомлення з місцями перших українських поселенців у Канаді. Ми згодилися. І 12 червня пан Радомир Білаш, Зенон і Зірка Когути, Надія і я вирушили на авто в подорож. Пан Білаш — етнограф і історик, тож був нам за доброго провідника.

Перша зупинка — село Мурдеар з музеєм отців ордену василіан. У музеї зберігають Острозьку біблію Івана Федорова — першодрук (оригінал) XVI сторіччя. Дивно, що такий раритет потрапив у село далекої західної канадської провінції Альберта! Потім показали кінофільм про 50-річчя поселення українців у Канаді, зроблений майже п’ятдесят років тому. Кінотехніка тоді ще була на низькому рівні, і стрічка відтворювала події не зовсім досконало, але документальні кадри справляли велике враження своєю правдивістю.

Наступне поселення Вегревіль славнозвісне на всю Канаду фестивалями, що в ньому відбуваються. Під’їжджаючи до села, ми здалеку побачили величезну писанку заввишки метрів з десять. При в’їзді нас зустріла невелика українська громада й староста села.