На землі кленового листу

Після засідання президії КУКу ми з Родіоновим поїхали на зустріч з консисторією православної церкви, яку очолював митрополит Василь. Виступ мій там сприйняли з великим ентузіазмом і обіцяли активізувати збір коштів. Потім професор Кондра, учений-біолог, привіз мене до готельного номера, в якому відбулася зустріч політичних і релігійних провідників, мабуть, з усієї Канади: до мене завітали митрополит греко-католицької церкви Германюк, митрополит православної церкви Василь, голова фонду посольства України Ігор Брода, голова Канадського товариства розбудови України Ераст Гуцуляк, виконавчий секретар КУКу Василь Вербенюк, голова онтарійського провінційного КУКу Богдан Максимець та ще кілька найповажніших осіб з української спільноти Канади. Я поінформував високодостойне панство, що в найближчий рік бюджет МЗС України малий і не буде збільшений. З огляду на підтримку авторитету посольства, підкреслив я, неприпустимо, щоб персонал посольства отримував зарплатню з іноземних коштів. Тому невеликі кошти, які посольство отримуватиме з Києва, підуть на зарплатню, зв’язок та деякі представницькі потреби, а будинки, авто, техніку і основні експлуатаційні витрати мусите, панове, взяти на себе. «Шановні добродії, — закінчив я, — ви десятиріччями боролися за самостійну Україну. Тепер вона є. Не залишите ж ви її напризволяще у час, коли вона потребує вашої підтримки найбільше».

Далі обговорили юридичні аспекти допомоги посольству. Виконавчий директор пан Вербенюк передав від КУКу на потреби посольства 7000 доларів.

Увечері в залі найбільшого готелю Вінніпега відбулася зустріч з українською громадою міста та представниками провінційної влади. Мене зустріли квітами і хлібом-сіллю. Після привітання поіменно представляли запрошених гостей.

Коли я підійшов до немолодої вже жінки із геть сивим волоссям, Брода, який представляв мені гостей, чомусь промовчав, допитливо дивлячись на мене: впізнаю чи не впізнаю?

В обличчі було щось знайоме-знайоме.

Тим часом жінка не поспішала признаватися. Стояла й дивилася на мене з легкою усмішкою.

— Раїса Мороз! — вигукнув я.

— Так, пане Левку!

Раїса Мороз писала мені листи до Сибіру, на заслання. Небагато років минуло, але так багато змінилося.

Я звернувся до зібрання з промовою, в якій підтримав оптимізм шановного панства, потім перевів мову на реальну розстановку політичних сил в Україні, поступове розширення захисту української державності за допомогою створення мережі дипломатичних місій у різних частинах земної кулі, наголосивши на тому, що зміцнення української держави є також спільною справою українців усього світу, незалежно від того, в яку країну доля їх закинула.

Потім виступив Ігор Брода, по-діловому витлумачивши присутнім потребу допомогти Україні, зокрема її послу, заснувати в Канаді посольство.

Наступного дня я, Родіонов, Гуцуляк і Максимець перелетіли з Вінніпега до Торонто. На летовищі нас зустріла дружина Гуцуляка Лідія і привезла до їхньої домівки. Там на мене чекала дружина. Ми пересіли в авто Родіонова і за п’ять годин їзди на вечір приїхали до Оттави, де Є. Кучер передав з канадського МЗС паспорти і картки дипломатичної акредитації.

Розділ III ОБЛАШТУВАННЯ ПОСОЛЬСТВА

Будиночок на вулиці Меткаф

Будинок на вулиці Меткаф в Оттаві мені показали на третій день перебування в Канаді Ераст Гуцуляк і голова онтарійського провінційного товариства сприяння РУХові Юлія Войчишина. Вони сказали, що з кількох інших будинків, які оттавська громада знайшла за кілька минулих місяців, цей найбільш підходящий. Вони водили мене по всіх трьох поверхах, висловлювали припущення щодо можливого призначення тієї чи іншої Кімнати і загалом вибір схвалили.

Мені будинок не подобався. Він був якийсь вельми старомодний. Та коли при оглядинах Гуцуляк сказав, що будинок коштує 615 тисяч доларів, я відразу замовк. За п’ять місяців збирання коштів для потреб посольства зібрали трохи більше 60 тисяч доларів. 615 тисяч — це величезна сума. Якщо цей будинок, подумав я, коштує 615 тисяч, то скільки ж коштуватиме пристойний? Вимагати кращий означає залазити в чужу кишеню — це було б страшенно нескромно з мого боку. Окрім того, вимагати кращого означає відкласти купівлю в невідоме майбутнє, бо якщо досі назбирали 65 тисяч, то скільки ж років потрібно буде, щоб зібрати півтора-два мільйони на справді пристойний будинок? І загалом, чи можна зібрати таку суму? Може, такої суми взагалі ніколи не зібрати, то що ж — відкриття посольства відкладати на роки? Нерозумно. Посольство потрібно організувати якнайшвидше і приступати до активного дипломатичного захисту інтересів України. Хай буде тепер бодай такий будинок. Років за три-чотири економіка України трохи вийде з кризи, бюджет МЗС збільшиться, і тоді можна буде купити новий престижний, а цей або продати, або розмістити тут консульство, торговельну місію абощо.