Набег язычества на рубеже веков

Сказав «живой человек», спешу оговориться – и мертвый. Имею в виду не те вечера, которые Вы провели в честь памяти Окуджавы, Бродского, Чичибабина… О них есть кому вспомнить. Когда я услышала сообщение о Вашей смерти, первое, что пронзило – воспоминание о смерти матери. Это известие застигло меня так же неожиданно, хотя так же предопределенно (она, как и Вы, мучительно болела). Это случилось в 1995 году. Накануне презентации моей книги «Оставшимся здесь». В афише значилось 7 апреля – день Благовещения. 6 апреля, уходя, она могла бы произнести эти слова, попрощавшись со всеми оставшимися. Ожившее и, возможно, умертвившее ее название книги еще более усилило мои и без того оправданные основательные самобичевания.

Но только по прошествии пяти лет, в год Вашего ухода, проявились все роковые совпадения. 5 апреля – день Вашего рождения. 6 апреля – день маминой смерти. 7 апреля – день Благовещения, до которого она не дожила. 18 января – день Вашей смерти. 19 января – день Крещения, до которого не дожили Вы. Сегодня, в годовщину Вашего ухода, я осознала, почему провела день шестого апреля в Вашем доме, оказавшись между двумя смертями. Из этого самого катастрофичного дня, осиротившего меня на одну незаменимую жизнь, я помню только ощущение тепла, которым меня окружили в Вашей семье, и ту незабываемую наполненность и успокоенность, с которой я вышла из ставшего родным дома и вернулась в свою опустевшую квартиру.

И опять – о себе, как все искусство, замкнутое на своем эго, но это Ваше незримое присутствие, неиссякаемый дух Ваших книг и сценических лекций наполняют и обогащают меня. В «Поэтической речи и ее мелодии» читаю, на первый взгляд, однозначные строки – «чем сильнее звук, тем он выше» – и чувствую, как перехожу на стихи («Чем звук сильней, тем выше отзвук…», или «Чем отзвук выше, тем невыносимей Звук…», окончание неважно); вещь небывалая, чтобы теория вдохновляла искусство, – и вспоминаю другие слова, прочтенные в Вашем присутствии и зафиксированные единственной фотографией, запечатлевшей на сцене меня, произносящую для Маэстро:

И звук, что тянется от напряженных губ,
прольется светом с высоты паденья,
и эхо обессмысливает время,
искавшее дорогу к языку…

А Вы сидите, подперев голову рукой по-домашнему, рядом – и уже нездешне…

У вічні світи

В. В. Слабеняк

Він був довершений аристократ духу, естет, – людина, яка природою була наділена дивовижним інтелектом, вишуканістю і надзвичайною культурою.

Сергій Борисович завжди був настільки своєчасним, настільки бажаним, жаданим і необхідним, що навіть думка про його відхід могла здатися божевільною. Йому, людині рідкісної делікатності, витонченості і шляхетності, завжди вдавалося переконувати інших. Але, навіть по сей день, Сергій Бураго не зміг переконати нас, незлічених його однодумців, прихильників та шанувальників, у тому, що свята душа його відійшла назавжди у вічні світи.

Феномен і винятковість Сергія Борисовича важко збагнути і розумом, і свідомістю, ба, навіть душею! Бо він весь випромінював неосяжну ауру благородства, чуйності, великодушності.

До нього тягнулись, линули люди різноманітних верств, протилежних поглядів та переконань, релігійних конфесій, і навіть політичних орієнтацій. Проте все, чим ділились вони, опинившись в оточенні Сергія Борисовича Бураго, найскурпульознішим чином розглядалось, аналізувалось, отримувало розуміння і співчуття. Він умів толерантно, тактовно і коректно своїм ненав’язливим напуттям підвести будь-яку людину до розуміння того, що її життєве призначення не в буденній приземленій злиденній маячні, а у піднесеній меті, у прагненні до значущих звершень. І людина, пройнята та озброєна цим розумінням, міцніла духом, стаючи сміливішою та звитяжною.

Важко передати словами те горе, той біль, ту скорботу, які спричинив СЕРГІЙ БОРИСОВИЧ своїм відходом. Важко усвідомити, що віднині і назавжди належить говорити про нього у минулому часі.

В його присутності в людях здіймалось і висвічувалось все краще, що в них накопичувалось, і осідало все недобре і замулене. С. Бураго, як чаклунові, було під силу створити атмосферу доброти й сердечності, клімат спокою, розуміння, затишку і гармонії.

На його «Журнал на сцені «Collegium» люди, замучені повсякденним сум’яттям, поспішали, як на рятівну процедуру, як на священнодійство. Тут, у Будинку актора завше було святково, цивілізовано та урочисто. Після кожного випуску журналу в людях ще довго нуртували хвилюючі враження від нього; потім їхні сірі будні прикрашались надіями та чеканнями останнього четверга кожного місяця, щоб знову всотати душею цілющу атмосферу «Collegium»’а.