Наталка Полтавка

а. Трохи Петро неправду говорить.

а. Одгадую своє нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi!

№ 17

а.

Пiдеш, Петре, до тiєї, яку тепер любиш,
Перед нею мене, бiдну, за любов осудиш.

о.

Я другої не полюбив i любить не буду,
Тебе ж, моє серденятко, по смерть не забуду.

Оба вместе.

а.

Коли б любив по-прежньому,
То б не мав цураться;
Не попустив свою милу
Другому достаться.

о.

Люблю тебе по-прежньому,
Не думав цураться;
Не попущу мою милу
Другому достаться.

а.

Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладiю,
Коли Петро мiй не буде, то смерть заподiю.

о.

Коли вiрно Петра любиш, так живи для його,
Молись Богу, моя мила, не страшись нiкого.

а.

Бог поможе серцям вiрним пережити муки;
Душi нашi з’єдинились, з’єдинить i руки.

а. Так, Наталко! Молись Богу i надiйся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як i щастя на вашiй сторонi буде.

а. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi за ким не буду. У мене рiдна мати — не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.

о. Дай Боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.

а. Петре! Любиш ти мене?

о. Ти все-таки не довiряєш? Люблю тебе бiльше, як самого себе.

а. Дай же менi свою руку! (.) Будь же бодрим i менi вiрним, а я навiк твоя.

а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержує. (.) За се заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно i без тебе славне. (.)

№ 18

Ворскло рiчка
Невеличка,
Тече здавна,
Дуже славна
Не водою, а войною,
Де швед полiг головою.

Ворскло зрiло

Славне дiло:
Як цар бiлий,
Мудрий, смiлий,
Побив шведську вражу силу
I насипав їм могилу.

Козаченьки

З москалями
Потiшились
Над врагами,
Добре бившись за Полтаву
Всiй Росiї в вiчну славу!

о. Отже iдуть…

а. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступає хмара, i буде великий грiм.

Явление 11

Те же, , а.

й. Що ви тут так довго роздабарюєте?

й. О чем ви — теє-то як його — бесiдуєте?

() Ох, менi лихо!

а. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.

а. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара!

о. Нi, се не мара, а се я — Петро, i тiлом, i душею.

()Що се за Петро?

й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвiт, ланець.

() Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то як його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишнiй.

а. Почому ж вiн лишнiй?

а. I вiдомо — лишнiй, коли не в час пришов хати холодити.

о. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з Богом те, що начали.

а. Не так-то легко можна окончити те, що вони начали.

й. А по какой би то такой резонной причинi?

а. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю.

й. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч — теє-то як його — ти одружилася зо мною.

а. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нiчого не значать.

() Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая хустка суть доказательства добровольного i непринужденного єя согласiя бить моєю сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите пеню i посидите на вежi.

й. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в колоду.

() Батечки мої, умилосердiтесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжiте i до вiнця ведiте.

а. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним нiколи не буду.

а. Що то тепер скажуть?

й. От вам i Полтавка! Люблю за обичай!