Ніби ми злодії

Він стрімко кинувся до сходів і зник. Я знову вилаявся, затоптав свічки. Куточок факсимільного видання ін-фоліо на нижній полиці встиг зайнятися. Я висмикнув його з-під інших книг і збив вогонь кутом килима. Переконавшись, що пожежа скасовується, я сів на п’яти, витер рукавом чоло, яке вже встигло вкритися потом навіть попри холодне березневе повітря, що ним тягнуло з вікна.

— Якого дідька. Якого грьобаного дідька!.. — пробурмотів я, спинаючись на непевні ноги.

Я підійшов до вікна, зачинив його, замкнув, а тоді роззирнувся й глянув на пляшку горілки на столі. Вона була на дві третини порожньою. Певна річ, трохи доклалися Мередіт, Рен, та й Філіппа також, але ж дівчата були майже тверезі!.. Джеймс ніколи не був любителем заливати собі очі. Його нудило після вечірки на честь «Цезаря», але... що «але»? Тоді він і половини цього не видудлив...

Його безладні уривчасті репліки й досі луною бриніли в кімнаті. Акторська балаканина, сказав я собі. Метод із домішками безумства. Не варто шукати в його словах жодного сенсу. Я підніс пляшку до губ. Горілка обпекла мені язика, але я вихилив її одним незугарним ковтком. У глибині горла зібралася водява слина, ніби мене самого мало от-от знудити.

Я поспіхом задмухав свічки, потім, стискаючи в руці пляшку, рушив униз шукати Джеймса. Витягну його надвір і триматиму там, допоки не протверезіє достатньо, щоб у його словах з’явився бодай якийсь сенс.

Біля узніжжя сходів я мало не врізався у Філіппу.

— А я саме зібралася нагору по горілку... — промовила вона. — Господи, ти що, сам-один усе вихилив?

Я похитав головою:

— Джеймс. Де він?

— Боже милий, я не знаю... Вийшов крізь кухню десь хвилину тому.

— Зрозуміло, — сказав я.

Філіппа втримала мене за рукав, коли я спробував її обминути.

— Олівере, що сталося?

— Не знаю. Схоже, Джеймсові зірвало дах. Я піду гляну, може, знайду його і з’ясую, що, в біса, відбувається. А ти пильнуй інших.

— Так, — кивнула вона. — Так, авжеж.

Я тицьнув пляшку їй до рук.

— Сховай її десь, — попросив я. — У Джеймсовому випадку вже запізно, та й для Мередіт також, але принаймні не дай налигатися Рен і Александрові. Якесь у мене погане передчуття щодо цієї ночі.

— Гаразд, — відповіла вона. — Ти... обачніше, будь ласка. Стережися.

— Кого це я маю стерегтися?

— Джеймса, — вона знизала плечима. — Ти ж сам сказав, він не при собі. Просто... не забувай, що було минулого разу.

Якусь мить я витріщався на неї і лише тоді збагнув, що вона має на увазі мій зламаний ніс.

— Так, — сказав я. — Дякую, Піп.

Я обійшов її, коридором дістався кухні. Єдиними, хто зараз там тусив, були третьокурсники, переважно з театрального. Коли я ввійшов, вони замовкли й озирнулися до мене. Коліна серед них не було, тож я звернувся до всіх одразу, підвищивши голос, щоб мене було добре чути крізь гуркіт музики, який долинав із сусідньої кімнати:

— Джеймса ніхто не бачив?

Дев’ятеро з десятьох похитали головами, але остання дівчина вказала на двері й промовила:

— Він пішов туди. Судячи з виразу обличчя, до ванної.

— Дякую.

Я кивнув їй і рушив у вказаному напрямку. У передпокої було темно й порожньо. У вхідні двері бився вітер, у віконечку над дверима деренчали шибки. Двері ванної були зачинені, але з-під них просочувалося світло, і я прочинив їх, не постукавши наперед.

Сцена, що відкрилася моїм очам, виявилася ще химернішою і моторошнішою, ніж та, що відбулася в бібліотеці. Джеймс нависав над рукомийником, усією вагою спираючись на кулаки; кісточки правиці були розбиті й кровили. Величезна тріщина зміїлася ламаними лініями з одного кута дзеркала в інший, а на стійці попід ним тягнувся довгий слід від щіточки туші для вій. Сам тюбик від неї впав на підлогу й тепер мерехтів під плінтусом металевим фіолетовим блиском. Туш Мередіт.

— Джеймсе, якого біса?.. — промовив я, уздовж хребта мені ніби поколювала безліч голок. Він рвучко підвів голову, наче й не чув, як прочинилися двері, не знав, що я зайшов. — Це ти дзеркало розбив?

Він глянув на дзеркало, потім на мене.

— Просто не пощастило.

— Я не знаю, що відбувається, але ти мусиш зі мною поговорити, — сказав я, не в змозі зосередитися через стугін пульсу в скронях і глухе гупання музики за стіною — наполегливе, невблаганне. — Я просто хочу допомогти. Дозволь мені допомогти тобі, гаразд?

У Джеймса затремтіла нижня губа, і він закусив її. Але й руки теж тремтіли, наче не годні були витримати його ваги. Через тріщину Джеймсове відображення в дзеркалі ніби розкололося на чотири частини. Він похитав головою.

— Ні.

— Ну ж бо. Ти можеш усе мені розповісти. Усе, навіть найпаскудніше. Ми придумаємо, як усе виправити, — я зрозумів, що це звучить як благання, і важко сковтнув слину. — Джеймсе, будь ласка.

— Ні.

Він спробував відштовхнути мене й піти, але я заступив йому шлях.

— Пропусти мене!

— Джеймсе, стривай...