Ніби ми злодії

Він кинувся на мене всією вагою — нетверезим, незграбним рухом. Я однією рукою зіперся на двері, іншою спробував утримати його за плечі. Відчувши мій доторк, Джеймс навалився ще дужче, і я притис його до себе, щоб завадити йому збити мене з ніг або взагалі змусити нас обох беркицьнутися на підлогу.

— Відпусти мене! — глухо видихнув Джеймс кудись у згин мого ліктя.

Ще кілька секунд він сіпався і пручався, намагаючись вивільнитися, але я тримав його несподівано міцно. Джеймсові руки були затиснуті між нами, долонями він і досі намарно впирався мені в груди. Раптом він здався мені неймовірно тендітним. Я завиграшки міг би взяти над ним гору.

— Ні, поки ти зі мною не поговориш.

Мені стиснуло горло, я боявся, що заплачу, аж тоді зрозумів, що Джеймс уже плаче, навіть ридає, судомно хапаючи повітря, так що його плечі під моїми руками тремтять і ходять ходором. Ми ще якусь мить погойдувалися в цих незугарних обіймах, аж тоді він підвів голову. Його обличчя опинилося впритул до мого. Він відсахнувся, вивільнився і, заточуючись, рушив до передпокою, промовивши з якоюсь дитячою дошкульною образою:

— Не йди за мною, Олівере.

Але я все одно пішов — насліпо, безглуздо, наче сновида, якого змушує рухатися незборима таємнича сила. Я загубив його в натовпі, що танцював у їдальні, у непевних каламутних спалахах, синіх і фіолетових, серед електричних тіней, що рухалися від стіни до стіни, і від того дійства паморочилося в голові. Я торував собі шлях між танцюристами, видивляючись Джеймсове обличчя в людському мареві. Нарешті вгледів, що він вислизнув на кухню, і гайнув слідом за ним, мало не зоравши підлогу носом, — так я квапився його наздогнати.

До третьокурсників устигли долучитися Рен, Колін, Александр і Філіппа. Джеймс озирнувся через плече, побачив мене і, схопивши Рен за руку, повів її геть.

— Джеймсе! — пискнула вона, задріботівши слідом. — Що ти...

Але він уже тягнув її з кухні на сходи, які вели до Вежі.

— Стривай! — почав був я, але він мене перепинив.

— Рен, ходи зі мною в ліжко, будь ласка.

Вона знерухоміла, і ми завмерли, дивлячись на неї. Але сама Рен бачила лише Джеймса. Її губи беззвучно ворухнулися, а тоді вона, затинаючись, видушила:

— Т-т-так.

Він глянув на мене понад її маківкою з якимось дивним, гірким і мстивим, виразом, але це тривало лише коротеньку мить. Відтак він пішов, потягнувши Рен за собою. Не ймучи віри власним очам, я рушив за ними, але Александр утримав мене за плече.

— Олівере, ні, — сказав він. — Не цього разу.

Він, Філіппа і я стояли, дивлячись одне на одного, а принишклі третьокурсники витріщалися на нас. За нашими

спинами, наче нічого не сталося, гуркотіла музика, надворі завивав вітер. Я, ніби закам’янівши, стояв посеред кімнати, надто вражений, щоб заговорити або зрушити з місця. Ба навіть щоб помітити, що Мередіт зникла.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Прокинувся я сам-один у кімнаті Філіппи. Після того як Джеймс із Рен зникли у Вежі, ніч я провів, очманіло тиняючись Замком і гадаючи, куди поділася Мередіт. Хвилювався я значно дужче, ніж зважився б комусь розповісти. Коли будинок нарешті спорожнів і всі наші лягли, я дійшов тривожного висновку, що вона не збиралася повертатись. О пів на третю постукав до Філіппи. Вона відчинила мені двері, вбрана в мішкувату фланелеву сорочку й вовняні шкарпетки, натягнуті до середини литок.

— Я не можу піти до Вежі, — сказав я. — Мередіт зникла. Не хочу спати один.

Я нарешті дізнався, як це.

Вона прочинила двері, поклала мене до ліжка й скрутилася калачиком поруч, не сказавши ані слова. Коли мене почав бити трем, Філіппа підсунулася ближче, обійняла мене за талію і заснула, упершись підборіддям мені в плече. Я дослухався до її дихання, відчував, як її серце калатає мені в спину, і відчайдушно намагався обдурити себе, переконуючи, що, можливо, коли ми прокинемося, усе знову буде гаразд, ми всі повернемося до нормального життя. Але хіба ж у нас воно було, те нормальне життя, щоб до нього повергатися?..

Уранці в будівлі було порожньо. Я не знав, куди всі поділися, але повернутися мої однокурсники, найімовірніше, розраховували до вимитого й налощеного Замку, де ніщо не нагадуватиме про вчорашню вечірку. Мені ж можливість відволіктися була потрібна, наче ліки, треба було чимось зайняти мозок, дати йому якусь поживу, щоб завадити блукати лабіринтом споминів про минулу ніч. Тому я провів кілька годин рачки, від смороду відбілювача паморочилося в голові, а шкіра на руках аж пекла — так ретельно я відчищав усе навколо. Здавалося, у Замку до пуття не прибирали багато років поспіль, і я накинувся на бруд, який скупчився в борозенках між мостинами, одержимий раптовою ідеєю, що зумію вичистити будинок, освятити його, відпустити йому гріхи й дарувати нове життя.

З кухні я перейшов до ванної на першому поверсі, потім до їдальні, відтак до передпокою.