Ніби ми злодії

Дати раду розбитому дзеркалу я не міг — доведеться зв’язуватися з господарським відділом у Холлі, — але все одно витер червоні плями Джеймсової крові й чорні патьоки туші Мередіт. Тюбик і досі валявся на підлозі. Я підняв його й укинув до кишені, міркуючи, коли ж випаде нагода повернути його власниці.

Я заповз сходами нагору з ганчіркою та поліроллю напереваги, і коли дістався другого поверху, у мене вже нили коліна. Повернути первісний вигляд підпаленому килиму в бібліотеці все одно не вийшло б, тому я залишив усе як є. Вичистив ванну, вимив підлогу в коридорі, налощив вікна в кімнатах і навів там такий-сякий лад, наскільки можна було це зробити, не чіпаючи чужих речей. Застелив ліжко в кімнаті Філіппи. Коли я побачив гладеньку й неторкану постіль Рен, мій шлунок ніби зав’язався в тугий вузол. Я зачинив двері її кімнати, так і не наважившись увійти. В Александровій кімнаті був такий розгардіяш, що впоратися з ним виявилося мені не до снаги. Я зазирнув під його ліжко, перевірив шухляди столу на предмет наркоманського причандалля, але нічого не знайшов. (Сподіваймося, урок він засвоїв.) Кімната Мередіт виглядала точнісінько так само, як напередодні, коли ми з неї вийшли, — тут був безлад, але не хаос, книжки стосами лежали на столі, на тумбочці стояли порожні келихи з-під вина, на підлозі в узніжжі ліжка валявся одяг. Сукні, в якій вона була ввечері, я не помітив.

Коли я знову вийшов у коридор, з іншого його кінця на мене вирячилися Річардові двері. Хтось зачинив їх після його смерті, і, наскільки я знав, ніхто з нас відтоді їх не відчиняв.

Я закліпав, не в змозі навіть до пуття пригадати, який вигляд мала його кімната. Сам того не усвідомлюючи, я рушив коридором і раптом заскочив себе на тому, що повертаю ручку. Двері прочинилися легко, навіть не рипнувши. Надвечірнє світло з домішками призахідної червіні лилося у вікно й мальовничо підсвічувало ліжко. Решта кімнати гонилася в сірясто-блакитній тіні, терпляче чекаючи ночі. Тут залишилося так багато його речей: книжки у твердих палітурках, що здавалися оголеними без своїх суперобкладинок, були розставлені на полиці над ліжком, його годинник (я знав, хоча й не з власної волі, що Річардові його подарувала Мередіт на день народження, коли ми навчалися на третьому курсі) лежав, занедбаний, на столі. Пара брунатних шкіряних боксерських рукавичок висіла на дверцятах шафи, а всередині неї я побачив безліч плічок, на яких висіли білі майки, які він так любив, і сорочки з тканини, що легко бгалася.

У моїй душі ворухнулося старе, підзабуте тепло, і я відвернувся, шукаючи те, що нагадало б мені, чому сумувати за Річардом — дурість. На підвіконні, наче шерега вояків, які очікували наказів, вишикувалися дерев’яні шахи. Усі фігури стояли на своїх місцях, за винятком білих коней — один з них лежав на боці, а іншого не було взагалі. Мені спало на думку, що він міг впасти з дошки, і я опустився навпочіпки, щоб зазирнути під ліжко. І тут-таки відчув, як придушено зойкнуло моє сумління. Пара черевиків безладно валялася там, де Річард востаннє роззувся, шнурки були розв’язані й сплутані. Я знав його достатньо добре, щоб зрозуміти: він ніколи не кинув би взуття так недбало, якби знав, що не повернеться.

Горе охопило мене так раптово, що мені навіть здалося, ніби я зараз зомлію. Річард був тут, у цій кімнаті, де ми намагалися сховати його геть з очей, у компанії всіх наших смертних гріхів. Заточуючись, я зіп’явся на ноги, навпомацки вийшов у коридор і затраснув за собою двері.

Я піднявся сходами до Вежі, не знаючи, що там на мене чекає, — просто несамовито кортіло опинитися якнайдалі від Річардової кімнати. На перший погляд тут усе було як завжди, і кілька секунд я, погойдуючись, стовбичив на порозі, сподіваючись, що цей звичний, майже рідний інтер’єр мене заспокоїть. Наша крихітна кімнатка на горищі, два ліжка, дві книжкові полиці, дві шафи. Коли ноги перестали підтинатися, я ступив досередини. Своє розібране ліжко я застелив неймовірно ретельно, відтягуючи неминучий перехід на Джеймсову половину. Коли в моєму кутку ані розправляти, ані складати, ані прибирати до шухляди, ані ховати до шафи вже не було чого, я нарешті взявся за його бік.

Я вирівняв стоси книжок, витрусив пил із фіранок, підняв олівець, що скотився з полиці на підлогу. Джеймс завжди був охайним, тож роботи мені тут було небагато. Зрештою я заходився розправляти покривало на ліжку й простирадло під ним, намагаючись не думати про Джеймса й Рен, про те, як саме з’явилися всі ці зморшки та брижі.