Ніби ми злодії

ГЛОСТЕР; Усім так здавалось. Але тепер, перед поділом королівства, не зрозуміло, кого він любить більше. Наділи так вирівняні, що важко вирішити, яка частка краща.

КЕНТ: Це ваш син, мілорде?

Я глянув на Александра, який, стоячи навколішки, зашнуровував мені чоботи, поки я намагався впоратися з ґудзиками на камізельці.

— Джеймс уже на сцені? — спитав я.

— Певна річ, — він так сильно смикнув шнурівку, що я мало не поточився, втративши рівновагу. — Не смикайся, чорт забирай!

— А Мередіт? — я потягнувся по шийну хустку.

— Гадаю, вже в кулісі чекає.

— Отже, вона тут, — сказав я.

Він звівся й почав заправляти мені ремінь у шльовки.

— А де їй ще бути?

— Не знаю, — мої пальці були незграбні й тремтливі, я не міг зав’язати навіть звичний вузол. — Минулої ночі вона кудись зникла.

— Потім перейматимешся. Зараз не на часі.

Він надто туго затягнув на мені ремінь і підхопив зі столу мої рукавички. Я глянув у дзеркало. Волосся моє було страшенно скуйовджене, щоки блищали від поту.

— У тебе жахливий вигляд, — зауважив Александр. — Захворів?

— Такий я відчуваю біль у грудях // І між надією та страхом спір, // Що млосно стало від напливу дум[123], — не стримався я.

— Олівере, що...

— Не зважай, — озвався я. — Мені вже час.

Я вислизнув до коридору, перш ніж він устиг відповісти. Двері важко причинилися за мною, і я зупинився, тримаючись за ручку, змушений на мить завмерти через брак сил: цієї миті вони були потрібні мені лише для того, щоби просто дихати. Я заплющився, зосередившись на вдихах і видихах, аж доки остання репліка першої сцени не повернула мене до життя.

Це був голос Мередіт, низький і рішучий:

— ...І негайно щось робити.

Я рушив за лаштунки.

На непевних ногах я плентався вздовж декорації в безжальній темряві за сценою, поки очі мої не призвичаїлися до прохолодного світла лампи в суфлерській будці. Помреж помітив мене й засичав у гарнітуру:

— Рубко, агов! У нас тут живий Едгар. Ні, справжній. Вигляд пошарпаний, але він вбраний і готовий до виходу.

Він затулив мікрофон долонею і прошипів:

— Чуваче, Ґвендолін тобі яйця відірве... — а відтак знову зосередився на тому, що відбувалося на сцені.

Я на мить замислився, що б він сказав, якби я зізнався, що реакція Ґвендолін мене зараз хвилює найменше.

На сцені Джеймс шанобливо схилив голову перед батьком.

ҐЛОСТЕР: Наші кращі часи в минулому. Озлоблення, підступи, зради і згубні безпорядки будуть супроводжувати нас до могили. Викрий цього мерзотника, Едмунде.

Джеймсові губи скривилися, і я з раптовим тремом згадав те, що він товкмачив мені вночі. Глостер завершив промову й рушив помережаною зірками підлогою в протилежну кулісу.

— Ось так завжди, — сказав Джеймс, коли він зник. — Яка дурість! Коли ми самі псуємо і спаскуджуємо собі життя, ми звинувачуємо у наших нещастях сонце, місяць і зорі. Можна подумати, ніби ми дурні з волі небес, злодії і зрадники внаслідок атмосферного тиску, п’яниці й розпусники під нездоланним впливом планет. Усе найгірше в собі ми пояснюємо надприродними силами.

Він глянув у небо, стиснув кулак і насварився на зірки. Сміх розквітнув у нього на губах і задзвенів у моїх вухах — відчайдушний і зухвалий.

— Чудовий виверт людської розпусти — звалити відповідальність за свій блуд на зірки! — він тицьнув пальцем у одне із сотень сузір’їв, а тоді провадив далі, тепер уже задумливо: — Батько пустував із матір’ю під знаком Дракона. Я народився під Великою Ведмедицею. Звідси виходить, що я повинен бути грубим і сластолюбним... — він знову розсміявся, але сміх цей пролунав гірко. Я переступив з ноги на ногу, відчуваючи, як волосся на потилиці стає дибки. — Які нісенітниці! Я такий, як є, і був би таким же, хоч би найцнотливіша зірка блимала над моєю колискою... Ось іде Едгар...

Він говорив якось невпевнено, чи то через те, що сумнівався в моїй появі, чи то його гнітило щось серйозніше. У чому була причина, я не знав. Натомість обережно ступив у наш зоряний світ.